Розділ «Частина І. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ»

У другій половині XX ст. поступово зростає інтерес до розв'язання проблем поліпшення розвитку відсталих регіонів, що вимагає врахування не лише економічних, а й соціальних, регіонально-політичних, управлінських, екологічних питань. Отже, починає розвиватися комплексний (системний) метод дослідження, що зближує регіональну економіку з економічною географією. Слід зауважити, що деякі радянські економіко-географи (кафедра економічної географії СРСР МДУ ім. М.В. Ломоносова) ще у 70-ті роки вважали регіональну економіку найвищим, послідовним етапом економізації соціальної та економічної географії, що й нині не сприймає більшість вітчизняних науковців. На Заході значення радянських комплексних досліджень для розвитку регіональної економіки було оцінено набагато раніше: засновник світової регіональної науки В. Айзард у 1962 р. опублікував на Заході праці М.М. Колосовського (1891 —1954) з теорії TBK і визнав їх пріоритет.

Фундаментальними дослідженнями у сфері стимулювання розвитку відсталих регіонів стали роботи Ф. Перру (теорія "полюсів зростання"). Формування "нових старих" регіонів вимагало впровадження елементів планування на основі розробки прогнозів і програм їх розвитку [36, 427—448], Значний внесок у створення методології і методів регіонального програмування зробили наукові дослідження В. Айзарда (Ізарда), математичні моделі розміщення виробництва В. Леонтьєва, Р, Страута та ін. [21; 25]. Таким чином, теоретична регіональна економіка поповнилась прикладними аспектами вирішення проблем зростання регіонального розвитку: питаннями регіональної політики й управління, регіонального прогнозування і програмування, механізмами реалізації регіональної політики тощо.

У вітчизняній науці про регіональний розвиток склалася парадоксальна ситуація. Досі сам термін "регіональна економіка" практично не використовувався (крім публікації радянського економіста М.М. Некрасова "Регіональна економіка", що з'явилася ще в 70-х роках XX ст.). М.М. Некрасов першим із радянських економістів спробував "прив'язати" західну регіональну економіку до радянської науки про розміщення продуктивних сил. За його визначенням, "соціалістична регіональна економіка, як галузь економічної науки, спирається на економічні закони соціалізму, вивчає сукупність економічних та соціальних факторів і явищ, що зумовлюють планове формування і розвиток продуктивних сил і соціальних процесів у регіональній системі країни і кожному регіоні. Регіональна економіка виробляє економічні стратегічні позиції регіонального розвитку продуктивних сил, які визначають вдосконалення територіальної організації господарства СРСР. Раціональне розміщення продуктивних сил розглядається як основа, головна складова регіональної економіки" [33,19].

Незважаючи на політизовану тенденційність цього визначення, варто відзначити, що в ньому є два важливих моменти: 1) визначення РЕ як науки про просторову (територіальну) організацію господарства, що включає в себе як галузевий, так і регіональний аспекти; 2) тісний зв'язок РЕ з регіональною політикою. Отже, РЕ розглядалася як частина стратегічного планування регіонального розвитку (що в сучасному розумінні є регіональною політикою).

Проте новації М.М. Некрасова не знайшли відповідного відгуку до кінця 90-х років XX ст. Як вже зазначалося, у СРСР панувала інша наука — РПС, яка відрізнялась від західної регіональної науки зазвичай повним невизнанням її теорій просторової організації господарства. Для радянської планової економіки вони й не були потрібні.

Регіоналістика

Регіоналістика (котру деколи називають регіоністикою) виросла із надр регіональної економіки, яка поступово ставала все більш комплексною, наповненою соціальними, екологічними та іншими позаекономічними аспектами досліджень. Спочатку цю назву (регіоналістика — регіональна наука — Regional Science) запропонував американський економіст Вол-тер Айзард у першій половині 50-х років XX ст. ("Методи регіонального аналізу: введення в науку про регіони", 1966). Він вперше створив у Пенсільванському університеті кафедру регіональної науки замість кафедри географії. Пізніше була створена міжнародна Асоціація регіональної науки з центром у Філадельфії. За В. Айзардом, регіональна наука розглядає просторовий аспект соціально-економічних процесів, які можна відобразити математичними методами. Регіоналістика складалася як дуже прагматична наука (без особливих теоретичних тонкощів) для вирішення конкретних завдань регіонального розвитку, районного планування і розвитку міст. Завдяки цьому вона суттєво наблизилась до районного планування (інженерно-архітектурної науки з упорядкування території). Пізніше значна увага почала приділятися вирішенню екологічних проблем (Айзард В. Еколого-економічний аналіз для регіонального розвитку, 1972).

Отже, суть регіоналістики як міждисциплінарної науки — у комплексному (системному) підході до вирішення сукупності всіх соціально-економічних, політичних, історичних, природно-екологічних та інших аспектів регіонального розвитку. Регіональна економіка при такому підході стає частиною регіоналістики, яка безпосередньо досліджує тільки економічні особливості розвитку регіонів. Проте в дійсності принципової різниці між двома науками, як правило, не бачать.

Регіональна наука зіграла велику конструктивну роль у вирішенні проблем зростання відсталих регіонів, особливо шляхом створення "технополісів", "технопарків", промислово-виробничих, сервісних та інших спеціальних економічних зон. Найбільших успіхів вона досягла у СІЛА, Великій Британії, Німеччині, Франції, Італії та інших високорозвинених країнах. Важливий внесок вона зробила у вирішення проблем подолання негативних ситуацій у районах екологічного лиха.

Регіоналізм

Регіонологія (регіонознавство)

Сучасний стан української науки про регіони і територіальну організацію господарства

Огляд сучасної української наукової літератури, присвяченої територіальним і регіональним дослідженням, дає підстави для деяких висновків (що не претендують на повну досконалість) про сучасні напрями розвитку регіональної науки.

1. Перший з них пов'язаний з розвитком традиційної науки про регіони — географією. "Економічна географія" поступово перетворилася на "соціальну та економічну географію", а в останні роки — на "суспільну географію". Прикладом таких досліджень можуть бути праці українських економіко-географів О.І. Шаблія, О.Г. Топчієва [52; 57].

Суттєвою рисою суспільної географії є поширення комплексного підходу до вивчення регіонів і галузей господарства як до суспільно-територіальних систем. У цьому аспекті вона дедалі більше наближається до західної регіоналістики. Головним недоліком залишається "старий гріх" — брак конструктивних економетричних методів обґрунтування просторової організації господарства і слабке її значення для реалізації основних теоретичних положень у практичному розв'язанні проблем регіонального розвитку. Ця наука має більш освітнє значення.

2. Другий напрям з умовною назвою "розміщення продуктивних сил" (деколи до неї додаються уточнення "і економіка регіонів", або "ірегіональна економіка") також е традиційним і включає вивчення територіальної організації окремих галузей (міжгалузевих комплексів), їх чинників розміщення, господарства економічних районів та ін. Коло питань, які він розглядає, мало відрізняється від економіко-географічних досліджень. Дехто з авторів намагається дати визначення "регіональної економіки", але зазвичай цьому присвячується лише кілька рядків або абзаців, тобто серйозного наукового обґрунтування немає. Прикладом можуть бути праці українських науковців СІ. Дорогунцова, Д.М. Стеченка, Л.Г. Чернюка і Д.В. Клинового та багатьох інших [16; 51; 56]. У таких дослідженнях простежуються тенденції до відокремлення галузевого (РПС) і регіонального (економіка регіонів) підходів.

3. За цього напряму регіональна економіка практично повністю ототожнюється з регіональною політикою і розглядає питання державного регулювання розвитку регіонів, формування державної регіональної політики і програм розвитку регіонів, співвідношення повноважень місцевої і державної влади, місцевого самоврядування та регіонального фінансування тощо. На наш погляд, економіка регіонів є первинною (її формування — об'єктивний процес), а регіональна політика — вторинною (вона не тільки сприяє, а й навпаки, може гальмувати регіональний розвиток). Цей підхід серед українських учених характерний для праць І.Р. Михасюка із співавторами [32] та ін. Зазначимо, що є тенденція до значного поширення цього напряму.

4. В останні роки з'явилися більш глибокі спроби нового осмислення регіональної економіки як складової регіоналістики; її предмета, специфіки й методів дослідження; кола питань, що стосуються її наукових інтересів. Найбільшої уваги заслуговують публікації М.І. Долішного зі співавторами [15] і новий посібник з регіональної економіки Б.Ф. Заблоцького [17], де розглядаються прикладні аспекти ефективної організації економіки регіонів. На наш погляд, цей напрям є найпродуктивнішим.

В Україні з 2007/2008 навчального року у вищих економічних навчальних закладах введено навчальну дисципліну "Регіональна економіка". Вона (як і попередній курс з РПС і РЕ) є однаковою для усіх економічних навчальних закладів країни, що виключає творчий підхід до вивчення дисципліни.