Розділ «9.7. СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ»

Фактично ж відбулося не об’єднання Церков, а черговий розкол в українському православ’ї, із двох Церков утворилося три, з одного патріархату—два. Патріарх Мстислав не визнав новоутворену Церкву і призначив архієпископа Львівського і Галицького Петра (Петруся) очолити ту частину УАП Ц, що не приєдналася до УПЦ-КП. Після угворення УПЦ-КП УПЦ МП не припинила свого існування й надалі залишалася в підпорядкуванні РП Ц. Кількість її парафій практично не зменшилася, лише окремі з них перейшли в УПЦ-КП.

11 червня 1993 патріарх Мстислав помер і був похований у своїй резиденції в м. Саунт Бавнд Брук в Америці. У вересні 1993року УАПЦ обрала свого патріарха—Димитрія (в миру Володимир Ярема).

23-24жовтня 1993 р. на соборі УПЦ-КП було обрано нового патріарха, ним став митрополит Володимир (Романюк), хоча фактично Церквою керував митрополит Філарет. Після смерті патріарха Володимира (Романюка)улипні 1995 р. УПЦ-КП став керувати митрополит Філарет, обраний патріархом на соборі цієї Церкви.

У лютому 2000 р. вмері патріарх УАПЦ Димитрій, відповідно до його заповіту нового патріарха було вирішено не обирати, а просити митрополита Костянтина (Багана), який очолює українські Православні Церкви в Америці й у діаспорі, духовно опікувати УАПЦ. Це було дуже важливо, оскільки всі українські Церкви закордоном були прийняті вєвхаристійнеспілкування константинопольським патріархом . Формальним же предстоятелем УАП Ц в Україні став митрополит Мефодій (Кудряков).

У червні 2003 р. стався черговий розкол в УАПЦ. Мефодій (Кудряков) оголосив себе митрополитом Київським і всієї України, вийшовши з-під опіки митрополита Костянтина. В юрисдикції ж останнього залишилася Харківсько-Полтавська єпархія й поодинокі парафії по всій Україні.

Увесь цей час йдуть розмови і переговори на різних рівнях про майбутнє об’єднання всіх галузей українського православ’я, але всі Церкви висувають свої вимоги, які важко задовольнити одночасно. Таким чином, об’єднання на сьогодні неможливе, це справа майбутнього (див. текст 9.10).

Діяльність Православних Церков в Україні станом на 1 січня 2005 р. характеризується наступними даними:

УАП Ц має 1209 релігійних організацій (702 священики). Церква має 7 місій, п’ять монастирів, 361 недільну школу і 7 періодичних видань;

УПЦ-КП нараховує 31 єпархію, 3639 релігійних організацій (2693 священнослужителів). Вона має 36 монастирів з 198 ченцями, Ібдуховних навчальних закладів(1352 слухачів), 24 місії і 8 братств, 31 періодичне видання та 1092 недільні школи;

УПЦ М П складається з 36 єпархій, в яких діють 10 689 громад віруючих, які обслуговують 8936 кліриків. Церква налічує 158 монастирів (4150 ченців і черниць), 15 духовних навчальних закладів (4413 слухачів), 106 періодичних видань, 3879 недільних шкіл та 36 братств.

Українська Греко-Католицька Церква

Не менш проблематичними були в Україні процеси, пов’язані з відродженням Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ), що виникла на її теренах після Брестського собору 1596 р.

Відродження УГКЦ свідчило про зростання української національної самосвідомості вкінці 1980-х-початку 1990-х рр. Швидкому відродженню у гкц сприяло те, що з 4418 православних парафій України близько половини припадали на західноукраїнські землі.

Важливою подією на шляху легалізації УГКЦ стало відкрите звернення 2 єпископів і 23 священиків, ченців і віруючих УГКЦ 4 вересня 1987 р. до Папи Римського Іоанна Павла II із проханням посприяти правовій легалізації УГКЦ у СРСР і стати посередником між греко-католиками і Радянською владою. Представників УГКЦ підтримали українські дисиденти і правозахисники. Українським греко-католикам допомагали й українські закордонні релігійні центри.

Активізації західноукраїнських віруючих посприяло і святкування в 1988 р. тисячоліття Хрещення Київської Русі. Протягом трьох перших місяців 1988 p. у Галичині і Закарпатті було зібрано близько 10 тис. підписів на підтримку УГКЦ. Утих містах і населених пунктах, де знаходилися закриті культові приміщення УГКЦ, проводилися несанкціоновані богослужіння, а жителі вимагали реєстрації релігійних громад. M іж греко-католиками України і греко-католицькими ієрархами Польщі, релігійними центрами Заходу і Ватикану знову налагодилися міцні контакти.

Проблема греко-католиків уже тоді мала значне політичне забарвлення: за відновлення діяльності УГКЦ виступали радикальні політичні об’єднання — Українська Гельсінська спілка, Український християнсько-демократичний фронт, що виникли в період перебудови. Ця проблема стала складовою частиною передвиборних обіцянок ряду кандидатів у народні депутати С PCP у 1989 р. Уже в перші дні роботи І з’їзду народних депутатів СРСР представники Львівщини Р. Братунь, Р. Федорів, Ю. Сорочик і І. Вакарчук подали до президії з’їзду депутатський за п ит, у якому заявляли про порушення прав мільйонів віруючих і вимагали створення спеціальної комісії для розв’язання цієї проблеми. За підтримку УГКЦ привселюдно висловився народний депутат СРСР академік А. Сахаров.

Починаючи з весни 1989 p., групи греко-католиків із Західної України проводили в Москві постійне пікетування органів влади з метою привернути увагу союзного керівництва на проблеми своєї конфесії.

Щоб послабити вплив греко-католицизму в тих областях, де він був традиційно сильним, влада випустила великим накладом православну церковну літературу й календарі українською мовою, збільшили набірелухачів до духовних семінарій, зорієнтованих на служіння в Західній Україні. Швидкими темпами проводилася реєстрація нових громад РП Ц, що сприймалося владою як спосіб недопущення посилення симпатій до греко-католиків серед населення. Протягом 1988 - першої половини 1989 pp. в Україні було зареєстровано 1300 нових громад РП Ц, з них 1100 - у 4-х західноукраїнських областях.

21 листопада Рада в справах релігії при Раді Міністрів УРСРух-валила дозволити реєстрацію греко-катол ицьких громад.

23 січня 1990 p. у Преображенському соборі Львова відбувся Церковний собор УГКЦ за участю 6 єпископів і 150 священиків, що проголосив легалізацію Греко-Католицької Церкви в Україні. Вів його архієпископ Володимир Стернюк. Собор визнав неканонічним Львівський собор 1946 p., оголосив його рішення недійсними і звернувся до органів державної влади з вимогою реабілітувати репресованих греко-католицьких священиків, повернути церкви, якими УГКЦ володіла до війни, визнати церковну організацію УГКЦ.