Розділ «Іудаїзм в Україні»

Іудаїзм в Україні має довгу, але, на жаль, трагічну історію. Наприкінці VIII—середині IX ст. він був державною релігією Хазарського каганату, що сусідив з Київською Руссю і включав в себе території Північного Кавказу, Приазов’я, більшої частини Криму, Наддніпрянщини. Після розгрому каганату київським князем Святославом частина купців, які сповідали іудаїзм, і ремісників осіла в Києві. Крім того, через Русь пролягали важливі торговельні шляхи, що з’єднували Європу з Азією. Це теж залучало сюди купців, у тому числі й іудеїв. Тому в давньому Києві існували два особливих єврейських квартали, біля яких знаходилися так звані Жидівські ворота (район Львівської площі). Сильні позиції мали євреїі в Галицько-Волинському князівстві. В усякому разі, смерть одного із його правителів у 1288 р. — князя Володимира Васильконича вони, за літописним повідомленням, оплакували так само, як знищення першого Єрусалимського храму й вавилонський полон.

Масова поява євреїв на західноукраїнських землях пов’язується з приєднанням їх до Польсько-Литовської держави. На українські землі євреї прийшли з країн Європи — Німеччини, Австрії, Чехії, Іспанії, Португалії внаслідок постійних переслідувань, що зрештою набули характеру поголовного виселення. "Бажаючи збільшити вигоди своєї казни" польські королі видавали євреям "жалувані грамоти", в яких закріплювали їхні права безперешкодно переміщатися по всій країні, сплачувати торговельні мита за збори не більші, ніж християни. Усередині XVII ст. на західноукраїнських землях проживало 45 тис. євреїв. Євреї створювали самоврядні автономні громади. Керівництво життям єврейської громади здійснювалося кагалом—специфічною адміністративною структурою і судом. Кагал контролював практично всі сфери життєдіяльності громади та її окремих членів — від податків і стосунків із владою, до стану колодязів і вибору шрифтів для видання Талмуду. Громада утримувала синагогу й кількох служителів — раби на, кантора (синагогального читця), різника худоби згідно з релігійними приписами, а також початкову школу (хедер), відвідування якої було обов’язковим для хлопчиків від 6 до 13 років. Наприкінці XVI ст. місцеві кагали створили більш централізовані об’єднання: єврейські сеймики й головний провід — "коронний ваад". Ваад збирався двічі на рік для обговорення й прийняття актів, які, з одного боку, регулювали внутрішнє життя кагалів, аз другого —стосунки кагалів з органами місцевого самоврядування й владою Речі Посполитої. У цей же час з’являються райони компактного проживання євреїв, майбутні гетто, — у Львові, передмісті Кракова.

Після утворення єдиної держави Польщі та Литви й приєднання українських земель до її складу за Люблінською унією (1569 р.) посилюється присутність євреїв у центральних областях Україні. Наприкінці XVI ст. ними було засновано тут 79 містечок. Часто вони виникали навколо синагог, побудованих, згідно з вимогами польської влади, водночас і як фортифікаційні споруди.

У другій половині XVII ст., після тривалих воєн українського народу з Річчю Посполитою, розпочатих у 1648 р. Богданом Хмельницьким, під Москву перейшли землі Лівобережної У країни. Після поділів Речі Посполитої у 1772,1793 і 1795 рр. під владою Російської імперії опинилися й землі Правобережної України, Білорусії, значної частини Прибалтики. На при єднаних українських територіях проживало 400 тис. євреїв. Євреїв на землях, що після розділів Речі Посполитої відійшли до Австро-Угорщини, нараховувалося наприкінці XVIII ст. не менш як 150 тис, на початку XX ст. — 800 тис. Таким чином, наприкінці XVI11 ст. Україна в її сучасних географічних межах могла вважатися одним з центрів світового єврейства.

У1804 р. в Російській імперії було прийняте Положення про облаштування іудеїв (на хрещених євреїв воно не поширювалося), що проіснувало з невеликими змінами до 1917 р. Відповідно до цього положення офіційно визнавалося іудейське віросповідання, права на самоврядування в рамках єврейської релігійної громади — кагалу, але тільки в кордонах т. зв. "межі осілості". При цьому діяли й інші принизливі обмеження. Наприклад, навіть у "межах осілості" євреї не могли складати більше 1/10 учнів. За кордонами "межі осілості" також існували розрізнені єврейські громади, що мали свої молитовні будинки. Більшість євреїв Східної України жили в "містечках" з20—25 тис. населенням, де склався своєрідний містечковий спосіб життя, втому числі релігійний. Не набагато кращим було становище євреїв за Австро-Угорщини.

Щодо євреїв проводилася послідовна політика антисемітизму, яка підтримувалась у всіх прошарках російського суспільства масовими єврейськими погромами. Про перші єврейські погроми, спровоковані смертю непопулярного великого київського князя Свято-полка, повідомляє ще "Повість минулих літ" під 1113 р. Подальша історія єврейського народу знає щонайменше чотири великих геноциди, що сталися на землі України:

• 1648 —1657 (Хмельниччина);

• 60-ті рр. XVIII ст. (Гайдамаччина);

• 1918 — 1920 (Громадянська війна);

• 1941 —1944 (Голокост у роки Другої світової війни).

Число загиблих у них було неймовірно великим: в часи Хмельниччини — мінімум 40 тис, при населенні 150тис, Гайдамаччина — 60 тис, зокрема, тільки після взяття Умані загинуло 3000 євреїв, погроми Громадянської війни забрали 100тис. життів, Голокост —1,4 млн. мирних жителів з населення 2,6 млн.

В Україні довше, ніж у Європі, тримався страх перед єврейством у вигляді пересудів щодо ритуальних убивств євреями християн. Останній подібний процес—т. зв. "справа Бейліса" проходив у 1912 р. у Києві, але закінчився виправданням звинуваченого.

Недуже помітно поліпшилася для півторамільйонного єврейського населення України ситуація в 20-ті рр. XX ст. за Радянської влади. За офіційною статистикою, воно було об’єднане у 1026 громад з 138583 віруючими. Більшість євреїв, які займалися торгівлею і ремеслами, обкладалися надмірними податками; під приводом відділення Церкви від держави закривалися початкові (хедери) і середні (єши ви) релігійні школи, припинилося видання літератури священною для іудеїв мовою—івритом. Становище погіршувалось тим, що через скасування "межі осілості" євреї швидко почали змінювати традиційні місця проживання, традиційні види занять і навіть негативне ставлення до шлюбу з не євреями. Внаслідок цього спостерігалась асиміляція євреїв у радянському суспільстві, водночас—втрата ними відчуття національної та релігійної приналежності, про що красномовно свідчить зміна прізвищ.

Наприкінці 1920-х—1930-х рр. іудаїзм піддався систематичним переслідуванням: були закриті кілька сотень синагог, які ще функціонували, всі релігійні школи, більшість рабині в розстріляні або відправлені до таборів. "Чищенню" піддалася не тільки верхівка партійного і військового керівництва країни, в якій "особи єврейської національності" складали переважну більшість, але також службовці, студентство й інтелігенція, де відсоток євреїв був теж великий. Тоді навіть носіння бороди і пейсів розглядалася як анти радянська акція. Така ж трагічна доля спіткала численне єврейське населення Західної України, Бессарабії та Північної Буковини, приєднаних до СРСР у 1939— 1940 рр.

Друга світова війна призвела до трагедії українського єврейства. Фашистами було винищено 2 млн. радянських євреїв. На багатьох окупованих територіях живими залишилося на більше 1—2 % довоєнного населення.

Потепління, що настало з 1943 р. у взаєминах між Радянською владою і релігійними організаціями, дуже мало позначилося на становищі єврейських громад. Особливо відвертими були антисемітські тенденції у внутрішній політиці в 1948— 1952 рр., коли під приводом боротьби з "безрідними космополітами", "оспівувачами талмудичної архаїки та містечкової зашкарублості" руйнувались будь-які джерела єврейської культури і репресувалися її найбільші діячі; і під час хрущовських антирелігійних компаній 1957—1964 рр., коли були закриті ще кількасот синагог і накладена заборона навіть на випічку і продаж маци. Після згортання кампанії в України діяло 14 синагог, кількість ця залишалася незмінною аж до кінця 1980-х рр.

Ізраїльсько-арабська війна 1967 р. знову погіршила становище радянських євреїв. У країні розгорнулася надзвичайно активна й образлива анти єврейська пропаганда. Ще більше загострила ситуацію масова еміграція 100 тис. євреїв на Захід і в Ізраїль у 1970— 1980-і рр. Все це призвело до більш жорсткого контролю за синагогою з боку владних структур.

Така політика позначилася на єврейському релігійному середовищі досить несподівано. З одного боку, чітко визначилась криза офіційної синагоги. Найпоширенішим її відвідувачем стала людина похилого віку, яка відчувала потребу не в релігійному, а в соціальному спілкуванні. Крім того, у самих синагогах, не було кваліфікованих рабинів, котрі могли б надати своїм парафіянам пояснення з питань віровчення, синагогальної й побутової обрядності. З другого боку, дедалі помітнішим ставало відродження єврейського культурного та національно-релігійного життя, яке набирало форми опозиції панівному режиму. У республіці, де за оцінками влади чисельність прихильників іудаїзму оцінювалось приблизно у 30 тис. чоловік, діяли десятки неофіційних міньянів (група не менш як 10 повнолітніх, достатня для колективного моління), інтелігентських гуртків з вивчення івриту, єврейського виховання та ін.

Нині іудаїзм, який, щоправда, так і не дістав законодавчо оформленого статусу, справляє великий вплив на суспільно-політичне життя держави Ізраїль з моменту її заснування. Субота—це офіційний вихідний день, коли не працює громадський транспорт й органи виконавчої влади. Діють равінатські суди, які регулюють шлюбні відносини, в армії бойовим духом особового складу опікуються спеціальні рабини, в усіх навчальних закладах до чверті часу відводиться на вивчення відповідних дисциплін, існують релігійні політичні партії, які мають своїх представників у парламенті.