Розділ «9.7. СУЧАСНА РЕЛІГІЙНА СИТУАЦІЯ В УКРАЇНІ»

Загалом, опитування 2002 р. виявило лише 1,7% людей, яких за низкою критеріїв можна віднести до категорії "справжніх віруючих".

Це — переважно одинокі похилого віку жінки, які жили у сільській місцевості. Наведемо деякі статистичні дані для порівняння. Приблизно таку саму картину дало тривале міжнародне дослідження сучасної російської релігійності (Д. Фурман, К. Кааріайнен). Згідно до опитувань останнього десятиліття, 60% американців є членами релігійних організацій, приблизно 30% стверджують, що відвідують богослужіння щотижня або частіше, 45% — раз на місяць. У середньому на одне домогосподарство витрачається на рік на релігійну благодійність 440доларів. Найпослідовнішу релігійну поведінку в Європі демонструє в населення Ірландії та Польщі. Щотижня у 1990-х рр. богослужіння відвідували 80% ірландців і поляків, 40% італійців, 30% іспанців, 20% голландців, 10% шведів і французів.

4) Релігійність населення західноукраїнського регіону є в цілому вищою за релігійність інших областей України. Ще до початку перших реальних кроків у лібералізації радянської державної політики стосовно до релігії на сім західноукраїнських областей припадало більше половини зареєстрованих релігійних громад. Незважаючи на те, що буквально в два-три останні роки цей відсоток зменшився до 40 %, віруючими називає себе 80% дорослого населення цього регіону. Я кщо в цілому в Україні на один населений пункт припадає в середньому 0,7 громад, то в західних областях цей показник є в 2—3 рази вищим.

5) Центрами поширення нетрадиційних релігій, навпаки, є Донецька, Київська області, Автономна Республіка Крим (до половини всіх зареєстрованих організацій) — регіони без усталеної історичної традиції, або такі, де результати політики викорінення релігії виявилася найуспішнішими.

6) Центр релігійної діяльності перенесено у міста, позаяк у дореволюційні часи та у перші десятиліття Радянської влади релігійним було передусім, українське село. Зазначена особливість віддзеркалює загальну для всіх більш-менш розвинутих країн тенденцію до урбанізації.

7) Релігійні організації відчувають гостру нестачу культових споруд. Незважаючи на те, що згідно з двома березневими (1992 і

2002 рр.) указами П резидента України релігійним організаціям було передано понад 3600 культових споруд і 8 000 одиниць церковного майна, ще понад 4000 споруд було збудовано упродовж 1992-2003 рр., більше 30% нині діючих культових споруд є лише пристосованими для молитовних цілей, ще 30% — орендуються з тією ж метою. Рівень забезпеченості різних релігій них конфесій культовими спорудами різниться. Стовідсотково забезпечені ними громади Закарпатської реформатської (кальвіністської) Церкви. Найнижчий відсоток забезпеченості—у новоугворених протестантських громад і нетрадиційних для країни релігійних віровизнань.

8) Якщо православні і католицькі об’єднання відчувають потребу в кваліфікованих кадрах священнослужителів, то в протестантських громадах завдяки створеній ними власній системі духовної освіти їх у 2—3 рази більше, ніж самих громад. Зважаючи на наріжний протестантський принцип "загального священства", у цьому не вбачається проблеми у протестантському середовищі.

9) Стався розкол в українському православ’ї. Зараз в Україні діють:

1. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), що перебуває під духовною опікою глави Українських Церков в Америці і в діаспорі митрополита Костянтина (Батана), предстоятель— митрополит Мефодій (Кудряков).

2. Українська Православна Церква-Київський патріархат (УПЦ-КП), її очолює патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Де-нисенко).

3. Українська Православна Церква Московського патріархату (УПЦ-МП), очолювана митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом).

Початок розколу припадає на той час, коли в лютому 1989 р. у Києві було створено ініціативний комітет відродження УАПЦ в Україні. 19 серпня 1989 р. Львівська православна парафія святих апостолів Петра і Павла на чолі з протоієреєм Володимиром Яремою вийшла з юрисдикції РПЦ і оголосила себе приналежною до УАПЦ. Таким чином, 1989 р. є роком початку третього відродження УАПЦ.

5-6 червня 1990 р. був скликаний Перший Всеукраїнський Собор УАП Ц, на якому була утворена українська патріархія на чолі з патріархом Мстиславом, що тоді очолював УАП Ц в Америці.

УПЦ М П бере свій початок, як ми вже знаємо, з 1686 р. Хоч так вона ніколи не називалася. 31 січня 1990 р. Синод РПЦ надав Українській Церкві статус автономної і перейменував її на УПЦ. Однак це практично нічого не змінило у становищі УПЦ, яка, як і раніше, підпорядковується московському патріархату. Церква ця має парафії по всій Україні, найбільше в східних і південних ц частинах. В юрисдикції цієї Церкви знаходяться такі українські святині, як Києво-Печерська та П оч аївська лаври.

Починаючи з відродження УАП Ц між нею і УПЦ МП почалося протистояння і боротьба за парафії.

Подальший розвиток подій пов’язаний з постаттю митрополита Філарета (Денисенка), який у той час очолював УПЦ МП.

У листопаді 1991 р. на соборі УП Ц МП в Києві митрополит Філа-рет висловився за незалежність Української Церкви від РПЦ. Всі єпископи на чолі з митрополитом Філаретом поїхали до Москви просити відпускну грамоту.

1—3 квітня 1992 р. Синод РПЦ розглянув прохання українських єпископів про автокефалію і не задовольнив його. Більше того, Синод позбавив митрополита Філарета єпископської гідності. 27 травня 1992 р. архієрейський собор УПЦ у Харкові оголосив своїм предстоятелем замість митрополита Філарета митрополита Ростовського і Новочеркаського РПЦ Володимира (Сабодана). За митрополитом Володимиром пішов весь єпископат, а при митрополиті Філареті залишився Вол оди м ирськи й собор у Києві й один єпископ, теж за це позбавлений сану РПЦ. Проте митрополит Філарет не визнав цих рішень і пішов на крайній крок. За підтримки тодішнього президента України Л.М. Кравчука і деяких народних депутатів він оголосив про своє об’єднання з УАП Ц і утворення нової релігійної організації — УПЦ-КП на Всеукраїнському Православному Соборі в червні 1992 р. Малось на увазі, що нову Церкву очолить патріарх Мстислав, який навіть був відсутній на Соборі, а заступником патріарха став митрополит Філарет (посада заступника патріарха була встановлена вперше за більш як тисячолітню історію православ’я).

Після Собору і формального об’єднання митрополит Філарет дістав змогу заволодіти грішми УПЦ МП, а по всій Україні почалися акції насильницького приєднання парафій УПЦ МП й УАПЦ до новоутвореної УП Ц- КП.