Розділ «5.7. ЧАНЬ-БУДДИЗМ»

Ще одним напрямком буддизму є його китайський і японський різновиди — чань-буддизм і дзкн-буддизм відповідно (санскр. дх’яна — медитація).

Авторитети чань-буддизму сходяться на тому, шо їхній напрямок від інших відрізняє чотири принципи:

1. прозрівати свою внутрішню природу, ставати Буддою;

2. прямо вказувати сутність свідомості людини;

3. не створювати письмових настанов;

4. передавати істину поза навчанням, іншим способом.

Свій початок чань-буддизм бере в VI ст., коли в Китай прийшов проповідник Бодхидхарма(6укв. Закон Просвітління). Вважається, що засновник чань-буддизма походив, як і Будда, з баґатої і знатної індуської родини і, подібно Будді, залишив мирське життя і присвятив себе поширенню істинного вчення. Остаточне оформлення чань-буддизму відбулося на межі VIІІ—IX ст.ст., коли кількість послідовників нового напрямку зросла настільки, що виникла потреба зафіксувати особливі правила поведінки для ченців. Деякі з цих правил суперечили основоположенням "Віная-пітаки". ЗIX ст. чань-буд-дистські громади з’явилися в сусідній Кореї, а на рубежі XII— XIII ст.ст. цей напрямок проникнув до Японії, де незабаром міцно утвердився.

Бодхидхарма вчив, що кожна людина носить у собі Будду. Тому її завдання полягає в тому, щоб розбудити природу Будди у своєму серці і своїй душі. В одному з канонічних чань-буддистських текстів міститься таке вдале розрізнення бачення сутності Будди в різних його напрямках: для затьмареного Будда є живою істотою, для просвітленого жива істота і є Буддою*46.

*46: {Записи бесед чаньского наставника Линьцзи // Абаев Н. В. Чань-буддизм и культурно-психологические традиции в средневековом Китае.— Новосибирск, 1989.- С. 222.}

У буддизмі махая н и, що значною мірою позначився на теоретичних засадах чань, подібний стан називається "Неперевершене Повне Пробудження" і розглядається як вища мета релігійної діяльності, оскільки він безпосередньо сусідить з нірваною. Вважається, що реалізувати в собі стан "Пробудження" здатний кожний, причому "тут і зараз", в акті безпосереднього інтуїтивного сприйняття істини. Однак істинне бачення відкривається не кожному людському розуму, а тільки такому, що не затьмарений ніякими думками або чуттєвими образами. Такий стан порівнюється з чистим дзеркалом або дзеркальною водною гладдю, коли людина не може розрізняти навіть "Я" і "не-Я". У ньому світ більше не розділяється на протилежності, насамперед на добро і зло, любов і ненависть, реальність і ілюзію, дійсність і сон. Людина і світ зливаються в одне ціле. Разом з тим "Неперевершене Повне Пробудження" з погляду чань-буддизму не являє собою одноразового стрибка свідомості і може настати після проходження кількох Просвітлень.

У цій "прямоті" досягнення поставленої мети полягає друга відмінність чань-буддизму від інших напрямків цієї світової релігії, де Пробудження уявляється чимось далеким, майже надприродним, а головне — досяжним після багатьох і багатьох існувань, наповнених копіткою цілеспрямованою роботою.

Відомий сучасний адепт цього напрямку Д. Т. Судзукі у своїх "Лекціяхпро дзен-буддизм" дав наступне порівняння дзен-буддійського (чань-буддійського) світосприйняття зі світоглядом, традиційним для європейської християнської культури. Для того щоб, наприклад, осягнути сутність квітки, європейським ученим потрібно відсторонитися від неї як від досліджуваного об’єкта і після цього піддати цей об’єкт різним аналізам: ботанічному, хімічному, фізичному тощо. "ШляхДзен" (Чань) — "проникнення в об’єкт і бачення його наче зсередини. Щоб пізнати квітку, треба стати нею, квітнути, насолоджуватися сонячним теплом і перестуком дощу"*47.

*47: {Судзуки Д. Лекции по дзэн-буддизму.— К., 1992.— С. 15-16.}

З чань-буддійського вчення випливало, що істину не можна висловити на папері або пояснити словами, тому що будь-яке уявлення, будь-яка думка тільки забруднять споконвічну порожнечу нашої свідомості, порівнянну, хіба що з чистотою самого Будди Шак’ямуні: "Те, що чуттєво сприймається, не відмінно від порожнечі. Порожнеча не відмінна від того, що чуттєво сприймається..."*48. Впертимі завзятим шанувальникам зовнішньої форми буддистської релігії згадувався сумний жереб ченця Сунакшаті. Останній старанно вивчив до останньої букви її віровчення, але переродився в пеклі, тому що земля не витримала його вченості.

*48: {Сутра Сердца Праджня Парамиты // Избр. сутры китайского буддизма.— СПб., 2000.- С. 3-32.}

Принцип "не спиратися ні на слова, ні на писання" (інша чаньська мудрість говорить: "шукати мудрість поза собою — це верх дурості") продовжував традицію "благородного мовчання" Будди. Просвітлений так відповідав на всі запитання щодо вічності або кінця світу, смертності або безсмертя душі й тіла, тому що вважав — вирішення цих "метафізичних питань" нічого не дає для Просвітлення людини. Був близький він і лаоській традиції, шо стверджувала: "Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому досконало-мудрий не ходить, але пізнає [усе]. Не бачачи [речей], він проникає в їхню [сутність]" (Лао-цзи. Книга про Дао і де, гл. 47).

Разом з тим, для оволодіння практикою чань вважалося необхідним знати деякі священні тексти. Велика частина цих текстів належить до сутр махаяни (Діамантова сугра, Сутра Серця), хоча є й оригінальні твори (Сутра Помосту Шостого Патріарха Хуейнена).

Подібно вогню, що запалює світильник, істинна мудрість переходить від учителя до учня, вважали чань-буддисти. У культурах Азії ці стосунки, незалежно від релігії, що переважає в тій чи іншій окремо взятій країні, визнаються священними. Учител ьбере на себе відповідальність за Карму учня, а учень, у свою чергу, зобов’язаний незаперечно коритися наставнику й шанувати його не менше, якщо не більше, ніж батька. Чань-буддійські наставники вважають, що поганий учень використовує вплив учителя, посередній учень захоплюється добротою вчителя, а хороший учень росте сильним п ід тиском дисципліни вчителя. До цієї звичної моделі стосунків старших і молодших чань-буддизм додав щось своє: він надає всю повноту ініціативи в зав’язуванні таких стосунків саме учню. Зрештою, учитель не може навчити учня чань-буддизму, його завдання—тільки допомогти учню здійснити "природжену реалізацію" його власної внутрішньої сутності.

З вищеназваних причин чань-буддизм не надає переваги суворим аскетичним обмеженням і відлюдництву, деталізованій релігійно-обрядовій практиці і вільно узгоджується із заняттями землеробством, літературою, живописом і бойовими мистецтвами, накладає помітний відбиток на суспільство, де практикується. Скажімо, у Японії дзен-буддизм знайшов втілення в таких нині широко відомих явищах японської культури, як ікебана, чайна церемонія, поетичний жанр хокку (хайку). Мистецтво ікебани бере початок у практиці дзен-буддійської медитації, де квіти або гілки отримували самостійне значення як об’єкти споглядання, відштовхуючись від яких, можна було перейти до думок про сутність Всесвіту й природи, їхню єдність з людиною. Вірш у жанрі хокку складається усього з 17 складів. У західного читача часто складається враження, що хокку встигає тільки позначити тему, а не розкрити її. Для буддиста призначення хокку в іншому — воно подібне до камінчика, кинутого у заплаву розуму слухача для того, щоб викликати там вільні асоціації. Навіть особливий спосіб життя японських самураїв, відомий європейцям як бушидо (бусидо), можна цілком розцінювати як шлях Дзен щодо мистецтва війни.