Розділ «9.8. КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВІ ГАРАНТІЇ СВОБОДИ СОВІСТІ Й РЕЛІГІЇ В УКРАЇНІ. ДЕРЖАВНО-РЕЛІГІЙНІ СТОСУНКИ»

Свобода совісті та релігії

Свобода совісті та релігії є похідними від загальної свободи, що поряд з правом на життя і власність вважаються підмурком сучасного західного суспільства з часів "батька" західного лібералізму, англійського філософа Дж. Л окка (1632— 1704).

Свобода совісті й свобода релігії — поняття пов’язані, але не тотожні. Якщо поняття свобода совісті означає свободу внутрішньої духовного вибору тих чи інших поглядів, то поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат—віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи релігійних стосунках.

Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах:

• Загальній Декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948 p.;

• Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р.;

• Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості й дискримінації на підставі релігії чи переконань 1981р.

Однак положення цих документів не є нормами п ря мої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законодавства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), заснована за вищезгаданих документах, є чинним законодавчим актом, обов’язковим для виконання. Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі можна знайти у кожній конституції європейських країн, а також більшості інших держав світу. Важливо, що принцип релігійної свободи здобуває щораз більшу підтримку з боку самих релігійних орган і за ці й. Про це переконливо свідчать, наприклад, документи II Вати канеького собору.

Зміст релігійної свободи у правовому аспекті найповніше викладено уст. 18. Загальної Декларації прав людини: "Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає в себе свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно або приватним чином у вченні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів". У Європейській конвенції релігійна свобода розширена "свободою сповідування своєї релігії або переконання у навчанні". Згідно зі ст. 29.2. Загальної Декларації релігійна свобода може бути обмежена виключно законом і лише задля захисту громадянської безпеки, здоров’я або моралі, інших фундаментальних прав і свобод громадян.

Нормативно-правовою основою забезпечення релігійної свободи в Україні є статті 11,24 та 35 Конституції України, Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991) із змінами і доповненнями (див. текст 9.8). Законодавство України повністю відповідає засадним им принципам релігійної свободи, викладеним у нормах міжнародного права і релігійному законодавстві інших країн. Специфічною особливістю українського релігійного законодавства є розширене трактування принципу релігійної свободи - одночасно як свободи сповідування будь-якої релігії, як права не сповідувати ніякої. На сьогодні це формулювання є не тільки небажаною спадщиною історичного минулого країни. Воно забезпечує правові гарантії свободи совісті для майже половини дорослого населення України, яке відносить себе до різних категорії невіруючих і за своєю питомою вагою є чи не найбільшою у світі.

Релігійне законодавство України (як і законодавство інших пострадянських республік) встановлює такі базові принципи ставлення до релігії й Церкви:

1. Свобода совісті, релігії;

2. Гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її релігійних переконань, релігійних організацій, конфесій між собою;

3. Забезпечення прав релігійних меншин;

4. Відокремлення Церкви від держави.

У свою чергу, принцип відокремлення Церкви від держави означає:

• Невтручання держави у внутрішні церковні справи (у зміст віровчення, обрядів, церемоній (1); в систему управління Церквою, її ієрархію (2); у підлеглість іншим релігійним центрам (3); у фінансові витрати (4); у навчально-виховну діяльність у духовних навчальних закладах (5)).

• Відсутність представництва релігійних організацій у державних органах влади, права законодавчої ініціативи.

• Невтручання у функціонування системи судочинства.