Розділ «9.3. ВИТОКИ ХРИСТИЯНСТВА В УКРАЇНІ»

У знаменитій "Повісті минулих літ" розповідається проте, як перш им приніс в Україну благу звістку християнської віри апостол Андрій у середині І ст. н.е. Він благословив дніпровські кручі та гори, де тепер розташований Київ, поставив хрест на місці нинішнього Андріївського собору. Ця легенда свідчила про нібито одночасний початок київського і візантійського християнства (див. текст 9.3).

Насправді ж проникнення і поступове поширення християнства в Україні було результатом тривалого процесу, що зайняв без малого ціле тисячоліття. Зовнішньою стороною цього процесу були досить інтенсивні торгово-економічні зв’язки України з найбільш розвинутою на той час державою світу — Візантійською імперією. Слов’янські племена, що жили на території України, вважалися її периферією (кордон проходив по Криму і Дунаю). Перебуваючи на більш низькій стадії розвитку, вони виявлялися сприйнятливими до запозичення не тільки матеріальних досягнень, а й духовно-релігійної скарбниці Візантії. Внутрішньою стороною процесу християнізації була поступова еволюція у напрямку монотеїзму язичницьких поглядів давніх слов’ян. Так, уже в VI ст. візантійський історик Прокоп і й Кесарійсь-кий писав про предків слов’ян, що "вони вшановують річки і німф", але підкреслював "Вони вважають, що один тільки Бог, творець блискавок, є господарем над усім, приносять йому в жертву биків і виконують інші священні обряди" (Прокопій Кесарійський. Війна з готами, кн. З, гл. 14:23—24).

Говорячи про християнізацію Русі, не можна не сказати про величезну роль братів Кирила і Мефодія. Саме з їхньої діяльності починається історія слов’янських Церков. Брати Костянтин (ім’я Кирило було прийняте ним при постригу в ченці незадовго до кончини) і Мефодій (в миру його ймовірно звали Михаіл) походили зі знатної грецької родини. Родом вони були з міста Солуні (сучасні Салоніки), де в IX ст. проживало багато слов’ян. Швидше за все, уже з дитинства брати знали слов’янську мову. Костянтин одержав хорошу освіту й був видатним ученим.

Хоча обидва брати тяжіли до відокремленого чернечого життя, але візантійські Церква і держава, на службі в яких вони перебували, жадали від них іншого. Кирило часто разом із братом вирушав з дипломатичними місіями до арабів і хазар.

У результаті їхньої місії хазарський правитель (каган) дозволив своїм підданим приймати християнство. Учені вважають, що більшість новохрещених були слов’янами.

Повернувшись до Константинополя, як вважають учені, Кирило почав укладати слов’янську абетку — глаголицю, а також працювати над перекладом Священного Писання слов’янською мовою. Переклади Кирила й Мефодія стали основою для першої літературної мови слов’ян—так званої старослов’янської. У той час богослужбові тексти вже перекладалися на багато мов, існували переклади з латини Й грецької на інші мови: грузинську, вірменську, сирійську, коптську, готську.

На прохання моравського князя Ростислава і за підтримки духовної і світської влади Візантійської імперії брати в 863 р. вирушили з місією до Моравії. У цьому слов’янському князівстві вони перекладали на старослов’янську мову богослужбові тексти, проводили богослужіння цією мовою, навчали християнській вірі моравів.

Через три роки, підготувавши учнів з моравів, у їх супроводі вони вирушили на Батьківщину, щоб посвятити їх у духовний сан, але затрималися в Паннонії (зараз південно-західна частина Угорщини), де продовжили місіонерську діяльність. Проте довідавшись у 867 р. про переворот у Константинополі і скинення свого покровителя, патріарха Фотія, Кирило і МефодіЙ відправилися в Рим. Римський Папа Адріан II підтримав їхні починання. Тут же, у Римі, Кирило помер у 869 p., а Мефодій був піднесений у сан архієпископа Паннонії і вирушив у свою єпархію.

Однак він зустрів опір з боку латинського духівництва, яке вважало, що богослужіння має проводитися однією із трьох мов: грецькою, латиною або давньоєврейською. Мефодія звинуватили в порушенні церковних канонів і він пробув за ґратами близько трьох років. Хоча Папа Римський Іоанн VIII звільнив його і призначив моравським єпископом, проте заборонив проведення богослужінь слов’янською мовою.

Після смерті Мефодія в 885 р. його учні піддавалися переслідуванням у Моравії, а ті, хто вцілів, знайшли захист і притулок у болгарського царя Бориса. Саме в Болгарії була продовжена справа Кирила і Мефодія в слов’янському світі.

Православною Церквою брати Кирило і Мефодій були канонізовані і названі "рівноапостольними" (тобто рівними апостолам, що за заповіддю Ісуса Христа пішли по усьому світу й усім проповідували Євангеліє (Мк. 16:15)).

Перші дані про утвердження християнства на Русі належать до IX от. Візантійські джерела повідомляють, що Після вдалого походу на Константинополь і укладання вигідного договору з імперією київські князі Аскольд і Дір стали християнами. їх переконало диво, що нібито зробив присланий на Русь візантійський єпископ Михайло, коли поклав у вогонь Євангеліє і вийняв його звідти непошко-дженим. На території підвладної їм держави в Середньому Подніпров’ї Михайло організував єпархію (у ранзі митрополії), занесену в офіційні списки єпархій Візантійської імперії на 60-е місце. Символічно, що пізніше над могилою Аскольда і Діра була споруджена Свято-Миколаївська церква, знищена більшовиками в 1935 р.

Достовірно подальша доля митрополії невідома, однак можна з упевненістю стверджувати: наступних сто років минули в постійній боротьбі між прихильниками християнства і язичництва серед правлячої еліти Давньоруської держави. Супротивниками християнства виступали князі Олег (882—912) і Святослав (964—972), прихильниками — княгиня Ольга (945—964) і, можливо, князь Ігор (912— 945). Масове прийняття християнства, відповідно до літописних свідчень, офіційно визнаних Церквою, відбулося в 988 р. при князі Володимирі І Святославичі (980-1015) (див. текст9.4).

Слід звернути увагу на те, що через особливості географічного розташування Русі між Європою й Азією, для неї існував досить широкий рел ігій но- цивілізаційний вибір. Теоретично Русь могла б обрати одну з трьох монотеїстичних релігій, що сповідали її ближнп далекі сусіди: іслам — Волзька Бул гарія, іудаїзм—Хазарський каганат, східне християнство — Візантія, або західне — Німеччина. Хрещення Русі пояснювалося необхідністю рішення для князя Володимира найважливішого внутрішньополітичного задачі — об’єднання під власною владою великої кількості різних племен. Візантійське християнство практично ідеально підходило в даному разі не тільки тому, що мало універсальний характер і було прийнятним для всіх людей, незалежно від кольору шкіри, мови тощо.

Крім того, у ньому був дуже розвинутий принцип цезарепапизму — тобто панування світської влади над духовною, тоді як, скажімо, у католицизмі багато Римських Пап претендували на владу не тіл ьки над душами, а й над тілами мирян. Про це наочно свідчить об’єднання Папою Римським влади верховного керівника Католицької Церкви з монархічним керуванням Ватиканом.

Існує точка зору, що слідом за масовим хрещенням у988 р., будівництвом першої кам’яної — Десятинної церкви (996), а потім і кафедрального Софійського собору (1051), за створенням митрополії близько 1039 р. (принаймні перший київський митрополит Феопемтзгадується в літописах саме під цим роком) і заснуванням близько 1062 р. Києво-Печерського монастиря почалося формування оригінального різновиду християнства—т. зв. "київськогохристиянства".

"Київське християнство" формувалося у боротьбі між прихильниками повернення до євангельських ідеалів і прихильниками повного запозичення візантійського, месіанського і цезарепапистсько-го християнства. Справді, характер релігійності в Древній Русі був досить далеким як від суто західного практицизму віри, так і винятково інтелектуальної релігійності східного типу. її специфіка — внутрішнє, містичне, інтуїтивне сприйняття Бога, що походить, як правило, не через Слово, а через символ або образ. Те жстосується інституту чернецтва, орієнтованого не на зовнішній результат—бути інструментом Божої вол і, а навпаки—на підпорядкування, контроль над внутрішніми почуттями, обумовленими недосконалою людською природою, на піднесення людини до Бога.

Становленню "київського християнства" великою мірою сприяло те, шо з Візантії в Русь разом зі священнослужителями вищого рангу (митрополитами і єпископами) прибували в основному зовнішні, матеріальні предмети культу—різні атрибути, хрести, ікони, ризи тощо. Богослужбова література потрапляла в Русь, головним чином, з Болгарії, де тоді існувала самостійна Православна Церква і давня традиція власної писемності, початок якій поклали святі брати. Кирило і Мефодій.