Розділ «2.2. ФІЛОСОФІЯ РЕЛІГІЇ»

Вищим рівнем людського мислення є абстрактно-логічна думка, яка оперує так би мовити, "чистими поняттями", у тому числі поняттям Абсолюту. Тим часом це поняття, в опануванні якого вбачає свою найвищу мету філософія, має свій безумовний відповідник у релігійній свідомості — поняття Бога. Таким чином, філософія за самою своєю природою виявляється тісно пов’язаною з релігією.

Від початку філософія виникає з релігійно-міфологічного світогляду і надалі постійно співіснує з ним. Тим-то багато питань, на яких зосереджуватиме свою увагу філософія релігії—походження світу, богів, людей тощо, — спершу були предметом міфопоетичної творчості, часткою релігійної мудрості, компонентом культової практики. Але вже за часі в давньої філософії, причому, як західної, так і східної, проблема релігії — її сутності й походження стає предметом уваги мислителів. Проте ідея філософії релігії як самостійної галузі дослідження виникає тільки вепоху середньовіччя з прагнення відок-ре м йти суто філософські концепції від богословських схем. Таке бажання знаходимо у знаменитого середньовічного теолога Томи Ак-вінського (XIII ст.), котрий, як відомо, рішуче розмежовував сфери розуму і віри. Наприклад, істиною розуму є твердження, що Бог існує,

Богєдиний та ін. Істини віри, заТомою, "переважаютьбудь-яку можливість л юдського розум у": те, що християнськи й Бог водночас троїч-ний та єдиний (Тома Аквінський. Сума проти язичників, т. І, гл. 3).

Все ж таки основні передумови, що зробили можливим оформлення філософії релігії як особливого типу філософствування з’явились тільки в Новий час. До числа найважливіших із цих умов слід віднести притаманний усій європейській культурі цього періоду процес секуляризації, тобто відокремлення релігії від інших сфер ідеологічної і практичної діяльності людини, а також професіоналізації філософії, набуття нею статусу самостійності. Більше того, вновочасніЙ філософії починає переважати такеїїсаморозуміння, згідно з яким вона є нібито "царицею наук", яка узагальнює здобугки окремих галузей знань і винаходить на цій основі істину в останній інстанції. Тому жодна сфера буття або діяльності людини не повинна залишатися поза філософським дослідженням.

Поява філософії релігії як спеціальної предметної галузі філософського знання відбувається у XVII—XVIII ст. завдяки працям філософів Б. Спінози, Д. Юма, П. Гольбаха, найвідоміших речників німецької класичної філософії І. Канта, Г. Гегеля, Л. Фейєрбаха, Ф. Шеллінга, датського мислителя С. К’єркегора, російських релігійних філософів, насамперед В. Соловйова та ін. У цій своїй якості філософія релігії, поруч із онтологією, гносеологією, антропологією, етикою, естетикою, філософією культури тощо, виступає рівноправним компонентом структури філософських знань.

Філософія релігії вивчає сутність й природу релігії, тлумачить основні ідеї та принципи, на яких вона заснована (основна причина існування світу, можливість безсмертя людської душі, співвідношення душі й тіла).

На відміну від теолога або богослова, філософ не задовольняється поясненням релігії як "віри у вище Начало", Бога, богів, але намагається відповісти на запитання, які підстави у людському розумі та досвіді вона має. Філософію релігії слід відрізняти також від релігійної філософії. Останню утворюють система поглядів на світ і людину з точки зору присутності у ній Божественного Начала, тоді як перша п ретендує на виключно раціональне трактування феномена релігії та його прикметних проявів. При цьому виникає різниця між Богом як предметом релігійної віри й Богом як предметом філософських роздумів, "Богом Авраама, Ісаака, Якова" і "богом філософів".

Філософія релігії тісно пов’язана з іншими релігіс?навчими дисциплінами. Спочатку філософія релігії спирається на значний фактичний релігієзнавчий матеріал, який пропонує їй історія релігії. Сама філософія релігії не займається накопиченням матеріалу, а лише критично аналізує його, виявляючи закономірності.

Психологія релігії також поставляє необхідний фактичний матеріал для філософії релігії — передусім, він стосується релігійного досвіду. Більше того, переважна більшість явищ, з я ким и має справу філософія релігії, — це явища здебільшого психологічні. Тому теоретичні моделі осмислення цих явищ, розроблені психологією релігії з їх внутрішнього боку, мають обов’язково враховуватися філософією релігії, яка являє собою відсторонене, зовнішнє дослідження. У і ой же час, якщо психологія релігії вивчає афективний, емоціональний вимір релігії, то філософію релігії цікавить переважі тим чином її інтелектуальний вимір, який є органічним складником внутрішнього духовного світу людини, де народжується таємниця віри.

Які психологія та історія релігії, соціологія релігії надає філософії релігії потрібний їй фактичний матеріал, щоправда, дібраний з цікавого саме для неї боку — функціонування релігіїусуспільстві. Проте без висновків філософії релігії, без осмислення вихідних для соціології релігії проблем остання просто не може існувати. До того ж, на відміну від філософів, для яких суттєво важливі питання про хибність чи істинність релігійних вірувань, соціологія релігії підходить до них дещо з інших позицій — яким чином ці вірування об’єктивно вмотивовують людську діяльність.

У межах філософії релігії традиційно виділяють два напрями — апологетика (ви правдання) релігії, захистїї необхідності (Г. Лейбніп. В. Соловйов) і філософська критика релігії. Найвідомішим способом філософської апології релігії є вчення філософа-раціоналіста Нового часу Г. Лейбніца про "найкращий із світів". Найкращим він є утому розумінні, що Бог як Найдосконаліша Істота серед нескінченної кількості можливих світів обрав для творення теж найдосконаліший — той, у якому найбільше розмаїття поєднується із найбільшим порядком . До цієї ж досконалості прагне й людина. Проте через низький рівень самосвідомості вона не завжди може її реалізувати. Саме через це в світі існує зло—як плід людської незграбності, але аж ніяк не Божественного Провидіння.

Форми філософської критики можуть різнитися — пантеїзм (Б. Спіноза), деїзм (Дж. Локк, Ф. Вольтер), скептицизм (І. Кант), атеїзм (П. Гольбах, Б. Рассел).

У пантеїзмі Бог ототожнюється зі світом, природою. Його прибічники розглядають Бога не як надприродну особу, а як абсолютний (безособовий) дух, злитий з природою у єдине ціле.

У деїзмі Бог постає безособистісною першопричиною світу, тобто вищим розумом, з діяльністю якого пов’язане творення світу. Але Бог після створення світу не втручається в процеси і явища, що в ньому відбуваються.

Атеїзм як найбільш послідовна критика релігії заперечує існування Бога, потойбічного світу, безсмертя людської душі та інші основоположні принципи релігії. Він стверджує, що релігія вигадана самими людьм и як наслідок їхнього безсилля пе ред силами природи й віддзеркалення певної системи соціальних відносин. Світ же не створений ніким, і одвічно функціонує за своїми власними природними законами, підвладний пізнанню й перетворенню з боку людини, котра спирається лише на власний розум. У західній інтелектуальній традиції прийнято поруч із атеїзмом, як занадто радикал ьноюпозицією, ставити агностицизм — твердження про відсутність переконливих доказів, на підставі яких можна дійти висновку — існує Бог чи ні.

Скептики не відкидають релігію так відкрито, як прибічники атеїзму, але піддають сумніву зміст релігійної свідомості. Показовою щодо цього є позиція І. Канта, видатного представника німецької класичної філософії. Він обстоював філософський розгляд релігії "у межах тільки розуму" (саме таку назву мала одна з його праць). Такий підхід, на його думку, покликаний не заперечувати релігію, а знаходити раціональний змісту релігійних віруваннях, аби у такий спосіб створити "розумну релігію". "Розумна релігія", у свою чергу, має допомагати людям зрозуміти свої соціальні обов’язки як божественну волю, як безумовну вимогу вести доброчесне життя.

Порівняно з часами свого розквіту у XIX—на початку XX ст., у наш час філософія релігії, ймовірно під впливом кризових явищ у самій філософії, звузила предметну сферу дослідження, зменшила розміри своїх наукових домагань. Там запанувала думка, що філософія релігії покликана лише встановлювати, наскільки логічними виглядають ті чи інші релігійні вірування, як слід розуміти мову релігії — буквально чи метафорично, якою мірою релігійні вірування поєднуються з іншими світоглядними системами.