Розділ «2.3. СОЦІОЛОГІЯ РЕЛІГІЇ»

У соціології релігії розглядаються суспільні закономірності виникнення, розвитку та існування релігії впродовж усієї історії людства, її складові компоненти та структура, місце, роль і функції релігії в суспільстві, вплив на інші елементи суспільної системи, особливості зворотної дії конкретного суспільства на релігію. Поява соціології релігії наприкінці XIX — на початку XX ст. відбулася під впливом двох факторів. По-перше, перші ж розвідки релігії в її історії наштовхнули вчених на думку, що задовільне пояснення витоків релігії, специфіки її виявів у різні історичні епохи й у різних народів неможливе без урахування соціального середовища, невіддільним елементом якого вона є, і функцій, які вона у ньому виконує. По-друге, починаючи із позитивної філософії французького мислителя О. Конта, тривав процес становлення соціології як окремої гуманітарної науки про суспільство. Такі визначні вчені, як Е. Дюркгайм, М. Вебер, Г. Зіммель, Б. Малиновський виступають у своїх працях одночасно і як "батьки" соціологічної науки, і як засновники соціології релігії.

І все ж таки найвидатнішим дослідником релігії з соціологічних позицій є, безумовно, німецький соціолог й суспільствознавець Макс Вебер, автор трьох томів "Праці по соціології релігії", які вийшли друком у 20-х рр. XX ст. Поруч із ним можна також назвати Ернста Трьольча (1865— 1923), котрий дослідив соціальні елементи християнства. Він зробив значний внесок у загальну соціологію релігії, проаналізувавши основні релігійно-соціологічні поняття. Згадаємо й Йохіма Ваха (1898— 1955), котрий у своїй невеличкій праці "Вступ до соціології релігії" (1931) намагався окреслити теоретично-методологічні контури нової дисципліни.

Для соціології релігії важливий принцип опори на емпіричні дані, нате, що можна спостерігати й перевіряти, причому з позиції "методологічного атеїзму", тобто з’ясування поставлених перед нею проблем таким чином, ніби Бога не існує. Цією своєю позицією соціологія релігії відрізняється від так званої "релігійної соціології", досить поширеної у першій половині XX ст. "Релігійна соціологія" на замовлення релігійних організацій досліджувала переважно релігійну поведінку віруючих людей, маючи наметі визначення напрямів підвищення ефективності діяльності церковних інституцій.

Соціологічне дослідження може провадитися на двох рівнях. На теоретичному рівні розкриваються загальні характеристики взаємодії релігії з суспільством, на емпіричному — конкретні стани релігійності (рівень релігійності у певному регіоні, типологія ставлення до релігії, думки про релігію різних груп населення тощо). Робиться це через систему специфічних категорій і понять, запозичених із термінологічного апарату філософії, соціології, інших релігієзнавчих дисциплін, або створених на цій основі самостійно.

Головна проблема, яка досі постає перед соціологією релігії, — це проблема визначення релігії, адже від її розв’язання багато в чому залежить розробка методологічних підстав і постановка дослідницьких завдань цієї наукової дисципліни. Труднощі полягають у необхідності віднайти загальну для всіх релігій сутність, і, спираючись на неї, відокремити релігійну дію від будь-якої іншої соціальної дії. Соціологи релігії Йдуть двома шляхами.

Перший шлях — субстанційний (змістовний) — означає визначення сутнісної ознаки, за якою релігійне явище можна буде відрізнити від явища нерелігійного, хоча, можливо, зовні схожого на релігійне.

Другий шлях—функціональний — вважає більш доцільним визначати не що є релігія, а як вона працює, тобто досліджувати не сутність релігії, а її прояви.

Найчастіше сутність релігії вбачається у вірі "в надприродне", або у спілкуванні (переважно культовому) зі "священним", як чимось відмінним від звичайного, повсякденного. Цей спосіб визначення спрацьовує стосовно переважної більшості традицій них форм релігії. З іншої — функціональної — точки зору, релігія постає як сукупність символічних форм і дій, що співвідносять людину з кінцевими умовами її існування (життя і смерть), або як сукупність уявлень і дій, спрямованих на включення тих, хто до них причетний, у соціальну взаємодію. Оскільки під подібне визначення підпадають практично всі явища культури і майже всі люди, з такої точки зору релігія вважається синонімом культури, людства й суспільства.

Соціологія релігії не може обійти увагою й місце релігії у суспільстві, котре змінюється у процесі його розвитку. Це відбивається в ряді понять: "сакралізація", "секуляризація", "релігійний плюралізм" та ін. Сакралізація (латин. sacer — священний) може бути охарактеризована як залучення до сфери релігійного санкціонування різних форм суспільної, групової і індивідуальної свідомості, діяльності та поведінки людей, соціальних стосунків та інститутів. Подібний процес пов’язаний із зростанням впливу релігії на суспільну систему загалом і окремі її підсистеми, він був притаманний раннім стадіям розвитку релігії. Крім того, він визначає реальне місце релігії в багатьох країнах сучасного світу. Секуляризація (пізньолатин. secularis — мирський, світський) являє собою вивільнення суспільства від впливу релігії. Вона проявляє себе: у звуженні кола функцій, що виконуються нею; відчуженні церковної власності на користь держави або інших установ; звільненні від релігійного санкціонування державно-правових стосунків; вилученні освіти з ведення Церкви; розвитку світського мистецтва, моралі тощо. Наочним прикладом секуляризації може служити історія європейських країн починаючи з Нового часу. Релігійний плюралізм (латин. plurimus — множинний, численний) означає багатоконфесійний характер релігійності народів, соціальних груп, громадян однієї держави. Вважається однією з ознак сучасного демократичного суспільства.