Розділ «8.4. "СТОВПИ" КУЛЬТОВОЇ ПРАКТИКИ ІСЛАМУ. ШАРІАТ»

Головним джерелом шаріату є, безумовно, Коран. Саме він визначив дух шаріатського законодавства, заклав основи найважливіших шаріатських настанов, незважаючи нате, що власне правові норми в ісламському Священному Писанні найчастіше обкреслені у формі етичних вимог, а не юридичних норм. За деякими підрахунками, без^ посередні вказівки з релігійних, цивільних і карних питань можна зустріти не менш яку 500 айатах, тобто приблизно в кожному десятому рядку Корана (недарма в самому Корані сказано, шо він присланий арабам як судовий кодекс (13:37)). Однак конкретних правових норм у Корані важко знайти більше ніж півтора десятка. Пояснюється це тим, що конкретні життєві ситуації не можуть бути передбачені вичерпним чином навіть у Священній книзі.

Тому при Мухаммаді продовжувало діяти традиційне для первісних і ранньокласових суспільств звичаєве право, а всі суперечливі питання Пророк вирішував своїм всемогутнім словом, спираючись на свій життєвий досвід і здоровий глузд. Після смерті Пророка члени мусульманської громади керувалися переказами і висловлюваннями, приписуваними Мухаммаду, або зверталися по допомогу до його найближчих соратників, чиї індивідуальні або колективні рішення мали юридичну чинність. Пізніше щонайменше дві-три тисячі з цих юридичних прецедентів були зафіксовані в Суш, що у такий спосіб стала другим за значенням джерелом шаріату.

Незважаючи на це, приблизно до кінця X ст. мусульманські судді користувалися значною свободою у виборі рішення з питань, не урегульованих перш йми двома джерелами шаріату.

Якщо судове рішення не суперечило здоровому глузду, нормам традиційного права і звичаям, поширеним серед мусульман, отримувало загальну підтримку, то воно в свою чергу ставало зразком для наступних розглядів. Мусульманські богослови вбачали в загальному визнані божественну санкцію на його подальше застосування в правовій практиці. Так виникло третє джерело шаріату і мусульманського законодавства в цілому — "спільна думка" (араб, аль-іджма). Насправді потреба в цьому принципі пояснювалася тим, що розростання мусульманського світу відбувалося більш швидкими темпами, ніж кодифікація права.

Норми шаріату встановлюють:

1) дії обов’язкові, здійснення яких винагороджується, а нездійснення тягне покарання (так, за 4-кратне порушення посту загрожує страта);

2) дії бажані, за здійснення яких чекає винагорода, але нездійснення яких не викликає ніяких правових санкцій;

3) дії добровільні, за які не передбачені ані винагорода, ані покарання;

4) дії небажані, що заслуговують морального осуду, але не спеціального покарання;

5) дії заборонені, за здійснення яких очікує суворе покарання.

На основі норм шаріату правосуддя з цивільних і кримінальних справ здійснюють спеціальні судді — каді (араб. той, хто призначає; той, хто присуджує). У шаріатському суді каді виступає одночасно й у ролі обвинувача, а також стежить за приведенням у виконання призначеного ним покарання. Вирок каді не може бути оскаржений у вищих апеляційних інстанціях (часто їх узагалі не існує), але сам каді, його спадкоємець або колега вправі скасувати вирок. Крім суддівських обов’язків, каді за давньою традицією виконує й обов’язки чиновника: спостерігає за станом громадських споруд і шляхів сполучення, відповідає за збирання і розподіл громадських коштів, утому числі добровільної й обов’язкової милостині тощо.

Норми шаріату і сьогодні діють у багатьох арабських країнах, хоча і несуть на собі помітний відбиток низького рівня розвитку арабського суспільства в часи формування ісламу. Тому, наприклад, за невелику крадіжку невдаху-злодія чекає відрубування кисті руки (5:42), а за перелюб загрожує 100 ударів ціпком (24:2) чоловіку і жінці або навіть публічне побиття камінням до смерті. За багато видів злочинів шаріат передбачає страту, способи якої залишилися незмінними з часів середньовіччя—відрубування голови, четвертування, утоплення, поховання живцем, а позбавлення вол і застосовується порівняно рідко — можливо, тут позначилися кочові традиції. Крім того, діє принцип грошового відшкодування за убивство або заподіяння тілесних ушкоджень.

Шаріат розглядає шлюб як обов’язок людини перед Богом, а численних дітей—як знак Божого благовоління. В ісламі офіційно узаконене багатожонство, здавна відоме багатьом семітським народам (4:3), дозволяється мати до чотирьох дружин за умови рівного їх забезпечення.

Коли мусульманин одружується, він має сплатити за наречену її батькам викуп, іноді досить значний (тюрк, калим).

Відповідно до Корану і Суни необхідно приховувати сімейне життя від сторонньої уваги. Найвідомішим практичним наслідком цих розпоряджень для європейця є носіння жінкою в громадських місцях покривала, що ховає фігуру й обличчя (араб, паранджа, тюрк. чадра) (24:31 і ін.). Перекази приписують честь установлення цього звичаю Пророку Мухаммаду, який одного разу приревнував свою молоду і вродливу дружи ну Айшу. У нечисленних арабських містахі втому соціальному середовищі, до якого належав Мухам мад, жінки за давньою традицією ховали обличчя, тоді як арабам-кочівникам цей звичай був невідомий; їхні жінки не знають покривал дотепер, оскільки вони заважають займатися нелегкою повсякденною роботою.

Жінкам в ісламі виділяється особлива, заборонена для чоловіків половина будинку (араб, харам, звідси - гарем). Ніхто сторонній, крім вузького кола близьких родичів, євнухів і маленьких дітей (24:31), не може входити на жіночу половину будинку, бачити обличчя й прикраси жінок; залишати будинок без супроводу чоловіка шаріат жінці теж забороняє.

Відповідно до ісламу стосунки між чоловіками повинні будуватися на засадах гармонії і взаєморозуміння. Головним у будинку вважається чоловік, який утримує родину (4:38). Він має право покарати дружину — наприклад, відлучити її від свого ложа на термін до чотирьох місяців (2:226).

Процедура розлучення відповідно до шаріату дуже проста. Якщо чоловік говорить дружині "Таляк!" ("Розлучаюся!"), вона вже може вважати себе розлученою. У цьому разі дружина, як правило, повертається в рідний дім, але зобов’язана повернутися до чоловіка, якщо він змінить своє рішення. Слово "Таляк!", повторене тричі, робить примирення чоловіка і жінки неможливим (2:228—232). Ісламські богослови вважають, що всупереч зовнішній простоті така процедура дає чоловіку і жінці досить часу для прийняття обміркованого, а не емоційного рішення. Розлученій дружині повертається та частина майна, що є її особистою власністю, і відповідно до статку чоловіка призначається справедливе утримання (2:242). Розлученій жінці дозволяється знову безперешкодно виходити заміж.

Як і в інших релігіях, у культовій системі ісламу значне місце приділяється релігійним святам, найзначнішими з яких є наступні.

День жертвопринесення, відомий нам під тюркською назвою Кур-бан-байрам. Відзначається на згадку біблійного праотця Авраама (Ібра-гіма), який збирався принести в жертву Богові свого сина. Тому кожен віруючий зобов’язаний разом з читанням молитви зарізати вівцю, барана, корову, верблюда або коня.