Розділ «8.4. "СТОВПИ" КУЛЬТОВОЇ ПРАКТИКИ ІСЛАМУ. ШАРІАТ»

До п’яти стовпів ісламу іноді додають шостий — "священну війну" — джихад (араб, зусилля, боротьба за віру). Звичай "священної війни" походить з епохи раннього ісламу, коли тривала безперервна війна, пов’язана з розширенням "світу ісламу". Надалі почали виділяти кілька різновидів джихаду:

• боротьба проти ворогів Аллаха, до яких зараховували всіх невірних;

• війна проти тих, хто зазіхає на недоторканність кордонів ісламської держави;

• воєнні дії проти монотеїстів-немусульман, що живуть на ісламській території, але відмовляються сплачувати спеціальні податки на невірних;

• боротьба з віровідступниками й тиранами (саме під останнім приводом у 80-і роки XX ст. йшла "священна війна" між Іраном та Іраком, у якій загинули приблизно 1 млн. мусульман).

Були вироблені конкретні правила ведення війни, що забороняли надмірну жорстокість щодо цивільного населення, масові вбивства і руйнування.

Позаяк переважна більшість мусульман свято вірить, що доля кожного з них заздалегідь визначена, вони сміливо йдуть у бій, твердо знаючи: двом смертям не бувати, однієї – не минути. Крім того, родина загиблих у боротьбі за віру буде користуватися постійною матеріальною і моральною підтримкою інших членів мусульманської громади. Цим користуються як сучасні терористичні ісламістські угруповання, так і західні спецслужби. За повідомленнями ЗМІ, родина загиблого терориста-самогубця може одержати залежно від розголосу, що набув здійснений ним теракт, до кількох сотень тисяч доларів, а за вбивство лідерів екстремістських угруповань спецслужби не пошкодують і мільйона.

Крім п’яти зазначених "стовпів", правовірні мусульмани повинні дотримуватися менш значних розпоряджень і заборон. До їх числа належать наступні:

1. Сувора заборона робити зображення Бога, а також взагалі зображувати живих істот. Хоча ця заборона викладена в Корані лише побічно (40:66 та ін.), мусульмани вважають такі зображення богохульством, спробою зрівнятися з Творцем, а спеціалісти-релігієзнавці пояснюють її необхідністю вести безкомпромісну боротьбу із залишками язичництва, що безпосередньо передувало ісламу.

2. Заборона вживати свинину, м’ясо паданини або пити кров (5:4; 6:146—147, ін.). Ці заборони дуже нагадують правила кошерної їжі, поширені серед євреїв, численні і впливові громади яких існували на Аравійському півострові і в його центрі Мецці в той час, коли Мухаммад почав проповідувати там іслам. І все-таки, якщо араби сприйняли ці правила від євреїв, то лише тому, що не розводили свиней, а паданину не їли з погляду здорового глузду—у жаркому кліматі це рівносильне самогубству. Щодо заборони вживання крові можна припустити, що вона, як і в євреїв, вважалася сповненою надприродними якостями, що підтримують життя, — адже сильна кровотеча завжди закінчується смертю живої істоти. Ставлення до крові я к до нечистої рідини виявляється й в інших заборонах: якщо підчас готування їжі до неї потрапила кров, то вся їжа вважається нечистою, якщо у власній слині з’явилася кров з ясен — краще сплюнути від гріха подалі.

3. Заборона вживати спиртні напої, отримані в результаті процесу бродіння (точніше кажучи, ця заборона стосується вина та пива, але ніяк не горілки, невідомої арабському суспільству часів Мухаммада, але винайденої саме арабами в VIII ст.).

4. Заборона грати в азартні ігри. Є відомості, що мекканці зловживали і тим, і іншим, шо відволікало їх від сумлінного виконання релігійних обов’язків, коли запанував іслам: п’яний не здатний належним чином зробити намаз, а азартний гравець може про нього й зовсім забути. Коли ж умовляння Пророка своїх послідовників не подіяли, довелося накласти сувору забороіту (5:92). Ця заборона дотепер зберігається у вигляді відповідних статей карного законодавства багатьох арабських країн.

5. Заборона стягувати відсотки і займатися лихварством (ріба) (2:276—277), через яку банкам в арабських країнах доводиться задовольнятися "комісійними". Причиною заборони ріба, з погляду ісламу, є несправедливість, що заподіюється боржникові кредитором, використанням ним потреби боржника в грошах. Джерела цієї заборони при бажанні можна побачити в обставинах життя самого Пророка, для підприємницької діяльності якого звичайні тоді лихварські 100—400% були дійсно руйнівними.

Найважливішими обрядами в ісламі слід вважати обрізання і жертвопринесення.

Обрізання — давня доісламська традиція, укорінена у багатьох народів у звичаях первісної ініціації, які знаменували перехід до дорослого життя і супроводжувалися низкою фізичних і моральних випробувань, покликаних засвідчити готовність юнака (або дівчини) до виконання нової соціальної ролі. Хоча обрізання є в ісламі обов’язковим, йому не надається такого надзвичайного ритуального значення, як в іудаїзмі, — принаймні, у Корані про нього не сказано ані слова. Проте для звичайних мусульман саме цей обряд разом з відмовою від вживання свинини й алкогольних напоїв є найбільш наочним і зрозумілим знаком приналежності до цієї релігії.

На відміну від іудаїзму, вік хлопчиків, над якими здійснюється обряд обрізання, точно не визначений. Він коливається від 7 до 15 років. Правда, у наші дні його частіше присвячують до початку навчання в школі. Обрізанню передує стриження волосся, перевірка знання основних молитов. Хлопчика вдягають у красивий костюм зі стрічкою через плече з написом "машаллах" ("це те, що побажав Аллах"), саджають на коня, верблюда або в таксі і везуть до фахівця, іноді в супроводі цілого почту родичів, сусідів, знайомих. Після виконання обряду батьки і запрошені дарують винуватцеві цього сімейного свята подарунки, тим більше що найчастіше після операції хлопчик кілька днів змушений провести в ліжку.

Обряд жертвопринесення є невід’ємною частиною ісламських свят, крім того, він може виконуватися при святкуванні урочистих подій у житті кожного мусульманина. Ритуал цього обряду чітко регламентований і спрямований на запобігання зайвої жорстокості і кровопролиття при його виконанні. Тварина перед закланням повинна бути звернена головою до Мекки, а наближаючи ніж до її горла, треба обов’язково промовити традиційну священну формулу: "В ім’я Аллаха всемилостивого, всемилосердного!" Далі потрібно, щоб при закланні тварини були цілком розрізані чотири великих вени на шиї. Доки тварина рухає кінцівками, необхідно тримати тушу у висячому положенні, щоб краще стікала кров. Птаха обезголовлюють, після чого відпускають, щоб він бив крилами до повного знекровлення. В західноєвропейських країнах обряд жертвопринесення за ісламськими звичаями заборонений — як такий, що суперечить правилам гуманного поводження з тваринами.

Невід’ємною частиною релігійно-культової системи ісламу є шаріат. Шаріат (араб, аш-шаріа, букв, прямий, правильний шлях, розпорядження, законоположення) — зведення норм моралі, права, культових розпоряджень, що регламентують усе суспільне й особисте життя мусульман. Значення шаріату для послідовників ісламу легко собі уявити, якщо згадати про нерозривний зв’язок між власне релігійною і суспільно-політичною сферами людського життя, про яку вже згадувалося як про найважливішу особливість ісламу. З цього погляду шаріат можна назвати релігійним Законом, у тому розумінні, в якому вже говорилося про релігійний Закон євреїв, записаний в П’ятикнижжі Мойсея. Цим, певною мірою, пояснюється висока ефективність і стабільність дії шаріатських норм протягом усієї історії ісламу.

Умовно кажучи, норми шаріату поділяються на ті, що стосуються обрядово-культової діяльності, і ті, що стосуються питань державного, цивільного і кримінального права. Хоч би як там було, завжди підкреслюється релігійний характер шаріату в цілому, його "божественна природа". Тому покарання, навіть якщо вони зходять від державних правоохоронних органів, завжди сприймаються мусульманами і трактуються юристами та богословами як боже покарання, оскільки головним призначенням держави є виконання волі Аллаха на землі.

Більшість розпоряджень шаріату мають загальний характер і визначають основні принципи ісламського законодавства. Разом з тим, у ньому можна зустріти і конкретні юридичні норми, особливо щодо ритуальної практики.