Розділ IV. РАННІЙ І ПІЗНІЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ В УКРАЇНІ

З 1614 р. в Киселині працювала школа. Завдяки педагогам Матвію Твердохлібу, Якову Гриневичу-Гіжановському (Яну Трембицькому) та Луці (Іоахиму) Рупневському вона після ліквідації Раківського центру перетворилася на вищий навчальний заклад (академію) з філіалом у Береську. Про її демократичний характер засвідчує той факт, що тут навчалися молоді люди різних станів.

Збереглися також свідчення про існування на Волині социніанських громад у Бабині, Берестечку, Гощі, Дожві, Галичанах, Іваничах, Камені-Каширському, Кременці, Ляхівцях, Милоставі, Одередах, Острозі, Острополі, Рафалівці, Собіщині, Сокулі, Старокостянтинові, Тихомлі, Шпанові, Щенятові.

У 40-х роках XVII ст. чимало прихильників социніанства мешкало в Київському воєводстві. Серед місцевої шляхти було так багато послідовників цього віровчення, що вони часто складали домінуючу партію на місцевих сеймиках. Є дані про існування социніанських громад у Шершнях, Ушомирі та Черняхові.

В українських громадах антитринітаріїв діяло чимало відомих теоретиків социніанства. Серед них передовсім треба назвати провідних ідеологів цієї конфесії всередині XVII ст. Самійла Припковського (1592—1670) та Андрія Вишоватого (1608—1678).

С.Припковському належало близько 50 творів. Це богословські трактати, полемічні статті, апології, біографії, панегірики, гімни, елегії тощо. До найбільш відомих його творів належить виданий у Голландії трактат "Про мир та згоду в церкві" (1638), в якому обґрунтовувалося вчення про віротерпимість. У ньому захищалася думка, що теологічні дискусії не мають відігравати суттєвої ролі як у розвитку християнської церкви, так, тим більше, і при вирішенні державних справ. С.Припковський був прихильником відокремлення церкви від держави, відстоюючи при цьому думку про примат державних справ над інтересами церковними.

Серед творів А.Вишоватого виділяється трактат "Про релігію, відповідну розумові" (1678). У ньому відстоювався принцип, згідно з яким релігійна віра мала підлягати суду розуму. Продовжуючи раціональний підхід, котрий намітився у Ф.Социна в ставленні до Святого Письма, А.Вишоватий вважав, що розум сам визначає, які теологічні твердження можна, а які не можна віднести до "істин одкровення". Використовуючи засоби формальної логіки, а також висновки, котрі випливали із вчення р.Декарта про вроджені ідеї, автор трактату "Про релігію, відповідну розумові" піддав критиці католицьку догматику і висунув концепцію "натуральної релігії", що нібито відповідає "здоровому людському розумові".

Соціальний склад социніанських громад на Україні був неоднорідним. Провідна роль у них належала шляхтичам, але представники цього стану не переважали в кількісному порівнянні. Социніани проводили активну пропаганду серед українських міщан. На користь цього засвідчує драматичний твір "Трагедія руська", надрукований социніанами близько 1609—1618 рр. Використовувався він для поширення в міщанському середовищі антицерковних ідей. Одного із покровителів социніанства на Волині Ю.Чаплича звинувачували в тому, що він деяких священнослужителів православної церкви та своїх підданих "на тую блюзнерскую секту арианскую приводиль и привел" (Архив Юго-Западной Россіі. — Ч.І., т.VI. — С.795). Реєстр киселенської громади антитринітаріїв підтверджує, що до її складу входили не лише шляхтичі, а й міщани українського походження, а також селяни.

Антитринітаризм на українських землях

Після падіння раківської громади в 1638 р. спостерігалося посилення позицій міщан у середовищі антитринітаріїв. Серед них відновлюються дискусії про ставлення до держави, інспіровані демократичними елементами. Цікавим прикладом самодіяльності міщан-антитринітаріїв була громада в Рафалівці, заснована в 1646 р. міщанином Данилом Балцеровичем. Складалася вона в основному з осіб міщанського походження. Міщани також становили значну частину членів Гощанської, Ляховецької, Черняхівської та інших громад.

У цілому антитринітаризм сприяв прилученню української шляхти, а почасти й міщанства, до польської культури, і його, подібно до калівінізму, можна розглядати як фактор полонізації. Але якщо кальвінізм приймали переважно ті шляхтичі, котрі вже майже порвали із православними традиціями й могли відносно легко змінити свою конфесійну приналежність, то антитринітаризм виступав однією з найбільш прийнятних форм протестантизму для тієї частини українського населення, яке в другій половині XVI — першій половині XVII ст. було все ще тісно пов'язане з православ'ям. Це пояснюється деякими особливостями антитринітаризму.

По-перше, антитринітаризм у зазначений період не перетворився на конфесію з канонізованою догматикою і культом, а наприкінці XVI ст. серед представників цього руху навіть утвердилася думка, що не так важливо, які догмати і ритуали християн будь-хто визнає істинними, головне, щоб він дотримувався євангельської моралі. Тому серед прихильників антитринітаризму могли бути люди, котрі дотримувалися поглядів згаданих реформаторів, але ще не порвали з католицизмом, православ'ям чи якоюсь іншою конфесією. До таких належав князь Костянтин Острозький (1526—1608) (Sandii Ch. Bibliotheca antitrinitariorum. — Р.283.) — визнаний королівським урядом покровитель православ'я в Речі Посполитій.

По-друге, антитринітаризм увібрав також елементи української та білоруської культур, оскільки вихідці із східних земель Речі Посполитої брали активну участь в антитринітарному русі й сприяли виробленню ідеології цього руху. В антитринітаріїв ми спостерігаємо позитивне ставлення до української культури. Вони перекладали біблійні книги і видавали твори українською мовою. Антитринітаризм в основному поширювався в тих українських регіонах (Волинь, Київщина), які в кінці XVI на початку XVII ст. були малополонізовані.

Усередині XVII ст. в Україні, як і загалом у Речі Посполитій, протестантські течії західноєвропейського зразка опинилися в стані глибокої кризи. Це зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними факторами. Справа в тому, що як прошляхетська орієнтація кальвінізму, так і почасти антитринітаризму, їхня елітарність у культурному аспекті, "чужорідність" — усе це стримувало поширення зазначених течій у простонародному середовищі. Ні антитринітаризм, ні тим більше кальвінізм не стали віросповіданнями селян чи ремісників. Простолюд в основному ставився до них байдуже.

Представники шляхетського стану у своїй більшості також не перейшли в табір реформаторів. Традиційні конфесії (католицизм, православ'я) більш відповідали їхнім запитам та інтересам. Протестантизм у Речі Посполитій не став панівною вірою, а завжди залишався вірою дисидентською.

Слабкістю реформаційного руху в Речі Посполитій і, зокрема, в Україні, була його роз'єднаність. Кальвіністи та антитринітарії не змогли домовитися й укласти спілку. Замість того, щоб разом протистояти своїм головним противникам — католикам, вони ворогували між собою. Врешті-решт, це призвело до послаблення їхніх сил.

Певну роль у ліквідації класичних протестантських рухів в Україні відіграла й визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. Як відомо, вона велася під гаслами захисту православ'я. І хоча основними противниками в конфесійному плані для козаків та повстанців виступали католики, все ж таки дісталося й реформаторам. Деякі протестанти, котрі прилучилися до українського національно-визвольного руху, покинули свою віру й стали православними. Чи не найпомітнішою серед них постаттю був магнат-социніанець Юрій Немирич, котрий навіть став одним із полководців козацького війська. Фактично на території Гетьманщини класичний протестантизм чи то у формі кальвінізму, чи то антитринітаризму перестав існувати.

На тих українських землях, які після війни під проводом Богдана Хмельницького, входили до складу Речі Посполитої, протестанти значно згорнули свою діяльність. Вони зазнавали переслідувань з боку католиків, котрі розглядали реформаторів як ворогів держави, оскільки ті частково підтримували протестантську Швецію — одного з головних тоді ворогів Речі Посполитої. Акцентуючи на патріотичних почуттях, католики зуміли помітно обмежити діяльність протестантів. Так, 10 червня 1638 р. сейм Речі Посполитої на вимогу делегатів-католиків прийняв постанову про вигнання всіх антитринітаріїв із держави. Вони, якщо хотіли залишитися на батьківщині, мали відректися від свого віровизнання, в іншому разі — покинути вітчизну протягом трьох років. Потім цей термін був скорочений до двох років. 10 ж липня 1660 р. оголошено останнім днем перебування антитринітаріїв у Речі Посполитій.

Вигнання прихильників цієї радикальної реформаційної течії фактично стало ударом не лише по антитринітаризму. Католики, позбувшись одного із своїх противників, дістали змогу сконцентруватися на боротьбі з кальвіністами. І хоча кальвінізм і продовжував існувати у Речі Посполитій, у другій половині XVII — на початку XVIII ст. він значно втратив свої позиції й перестав відігравати тут у релігійному житті якусь помітну роль.

Течії українського реформаційного руху

Поряд із класичним протестантизмом в Україні в кінці XVI — першій половині XVII ст. намітилися реформаційні тенденції в православному середовищі. Певну роль тут відіграла реформаційна пропаганда, хоча головну роль, очевидно, відігравали внутрішні чинники. На Україні в зазначений період намітився рух, який мав на меті реформувати православну церкву. Незважаючи на те що сутність української Реформації та класичної Реформації, спрямованої проти католицької церкви, однакова, ці рухи помітно відрізнялися своєю формою, оскільки існували певні догматично-ідеологічні та ієрархічно-організаційні розбіжності між православ'ям і католицизмом.