Розділ IV. РАННІЙ І ПІЗНІЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ В УКРАЇНІ

Бажаючи відмежуватися від інших християнських конфесій, багато антитринітаріїв, як і анабаптистів, вимагали від своїх прихильників повного хрещення, яке мало символізувати розрив з минулим і прийняття "істиної віри". При цьому хрещення розглядалося як свідомий акт, а здійснення його вважалося можливим лише після досягнення повноліття, коли сама людина могла визначити своє ставлення до релігії. Зазначена особливість антитринітаризму дала привід противникам цієї течії називати її прихильників новохрещенцями, перехрещеннями, нурками та ін. Самі антитринітарії як і анабаптисти, називали себе братами (найчастіше "польськими братами") або просто християнами.

Особливість антитринітаріїв полягала у тому, що вони відкинули віру в один з найголовніших догматів християнства — Трійцю. Намагаючись раціоналістично підійти до релігії, антитринітарії заперечували й деякі інші християнські догмати (першоріднмй гріх, боговтілення й спокутну жертву Христа), допускали вільне трактування Біблії.

Звільнившися після розколу від опіки шляхетських реформаторів, антитринітарії змогли зі всією гостротою поставити питання про ставлення віруючих до тодішніх феодальних порядків. Внаслідок численних дискусій переважна частина представників цієї течії прийшла до думки, що "справжній хриситиянин" зобов'язаний заробляти собі на хліб своїми руками і ні в якому разі не користуватися результатами чужої праці.

Антитринітарії намагалися створити ідеальну християнську громаду, яка б жила ніби поза реальним суспільством. Спробу реалізувати цей утопічний ідеал здійснено в кінці 60-х років. XVI ст. З цією метою в 1569 р. до малопольського міста Ракова прибули прихильники антитринітаризму з різних земель Речі Посполитої. Були серед них і представники України.

Намагаючися втілити ідеали християнської рівності, антитринітарії прагнули утвердити в раківській громаді принцип так званого безвладдя. Чи вдалося їм тут ввести трудову повинність, налагодити колективне виробництво й споживання, відповісти важко. Стверджувати можна лише одне — соціальні питання опинилися в центрі уваги раковян.

Три роки існування раківської громади (1569—1572) пройшли практично в безперервних дискусіях. У 1572 р. громада розпалася, проповідники покинули Раків. "Деяких з них, — свідчив історик польської Реформації Андрій Любенецький (1550—1623), — взяв Ярош Сенявський, воєвода руський, на Русь (мається на увазі південно-західна частина України. — Авт.), князь Збаразький, Владислав, на — Волинь" (Humanizm i reformacja w Polsce. — Lwow: Ossolin, 1927. — S.423).

У кінці 60-х та в 70-х роках в Україні поширювалися погляди тих представників антитринітаризму, які відрізнялися помітним радикалізмом у догматичних та соціальних питаннях. Про це писав А.Любенецький так: "Були ж деякі (а вони зараз найбільше помиляються), більше всього їх сатана розвіяв по Литві, Білій Русі, Підляшшю, Волині та Україні, котрі в Ісуса Христа не вірили. Більше того, одні з них закон з Євангелієм перемішали, інші закон над Євангелієм поставили..." (Там же. — С.422).

Розпад раківської громади став поворотним пунктом в історії антитринітаризму останньої третини XVI ст. Представники цієї течії не змогли знайти багато прихильників серед демократичних верств. Тому вони взяли курс на примирення із шляхтою, без підтримки якої прихильники антитринітаризму змушені були б піти глибоко в підпілля, а їхній рух набув би вузькосектантського характеру. Деяка частина шляхти у зв'язку з подальшою соціальною диференціацією та значною ідейною мобільністю виявилася готовою до сприйняття деяких положень антитринітарної ідеології.

Із 70-х років спостерігався інтенсивний приплив шляхти в громади антитринітаріїв, а в кінці XVI ст. вона перетворилася на домінуючу силу руху. Цей процес визначив трансформацію суспільно-політичних поглядів представників антитринітаризму. У 70—80-х рокіх більшість із них закликала бойкотувати державні інститути. Але провідні ідеологи руху, зокрема Григорій Павло із Бжезін (1526—1591) та Мартин Чеховіц (1532—1612) пішли шляхом вироблення філософсько-етичного вчення, в якому заперечення існуючого ладу підмінялося закликами до особистого самовдосконалення в дусі євангельських заповідей.

Социніанство

Тенденція, котра відображалася в прагненні до примирення з феодальною дійсністю, набрала подальшого розвитку у Фауста Социна (1539—1604) — італійського емігранта, одного із представників пізнього Відродження, котрий прибув у Річ Посполиту в 1579 р. і став тут активним діячем руху антитринітаріїв.

У деяких аспектах вчення Ф.Социна спостерігався ідейний компроміс між шляхетським та демократичним напрямками в антитринітаризмі. Якщо в 60—70-х роках і демократичні, і прошляхетські ідеологи цього руху висували на передній план соціально-політичні проблеми, то Ф.Социн намагався ігнорувати ці питання, бо не вважав їх важливими для "спасіння". На перше місце у своєму вченні він висунув релігійно-філософські та етнічні погляди, які націлювали на гуманізацію міжособистих стосунків.

Така компромісна позиція в цілому відповідала інтересам та потребам шляхтичів-антитринітаріїв. Це можна прослідкувати, розглядаючи вирішення Ф.Социном питання про участь "істинних християн" у військових діях. Ф.Социн, як і радикальні ідеологи антитринітаризму 60—80-х років, стояв на позиціях пацифізму, але при цьому допускав у окремих випадках участь шляхтичів у військових діях.

Систему своїх релігійно-філософських поглядів Ф.Социн виклав у "Теологічних лекціях" (1592). Теологію Ф.Социна з релігійними поглядами провідних ідеологів антитринітаризму 60—80-х років. (Петра із Гоньондза, Григорія Павла із Бжезін, Мартина Чеховіца) зближувала критика християнської догматики, насамперед заперечення догмату Трійці. Радикально настроєні антитринітарії 60—80-х років висували гасла аскетизму, часто вимагали від своїх прихильників "втечі від світу". При цьому вони, як і лютерани й кальвіністи, говорили про гріховність світу та гріховну природу людини. Ф.Социн, навпаки, намагався виправдати людину. У цьому аспекті його погляди не вписувалися в рамки реформаційної ідеології, а більше відповідали духу ренесансного гуманізму.

У 80—90-х роках теологічні та суспільно-політичні погляди Ф.Социна значно поширилися в середовищі антитринітарі їв. У кінці 90-х років XVI ст. Ф.Социн стає їхнім провідним ідеологом. Приблизно з того часу його погляди (так зване социніанство) перетворилися на офіційну ідеологію антитрині тарі їв Речі Посполитої.

Центром социніанського руху став відроджений на початку XVII ст. Раків. З 1600 по 1638 рік тут відбувалися синоди антитрині тарі їв, діяла школа (так звана Раківська академія), що мала авторитет не лише в Речі Посполитій, а й за її межами. Серед учнів цієї школи було чимало вихідців із України. У Ракові також працювала одна з найкращих друкарень у Європі. Деякі її видання розраховувалися виключно на українських читачів.

Після того як офіційною ідеологією антитринітаріїв стало социніанство, представники цієї течії завоювали чимало прихильників серед українських шляхтичів. Позитивне вирішення Ф.Социном питання про участь у війні імпонувало українським шляхтичам-антитринітаріям, котрі змушені були часто воювати. "Арійська шляхта Волинського та Київського воеводств, — писав польський історик академік Я.Тазбір, — з радістю прийняла заяву Социна..., що боротьба на захист вітчизни не належить до самих тяжких гріхів".

У деяких районах України (на Волині й Київщині) шляхтичів-антитринітаріїв було так багато, що вони мали помітний вплив і не боялися репресій державної влади. Деякі з них навіть здійснювали профанацію храмів, які належали уніатам. Так, у 1599 р. капітула луцької церкви Іоанна Богослова скаржилася, що володимир-волинський писар Станіслав Кандиба в с.Водиради (Одеради) "церковь всю до кгрунту спустошиль, аператы церковные, книги и звоны, образы по-псоваль, побрать и фалу Божию, будучи самь геретикомь ари-яномь, вьничивь обернуль...", а в 1638 р. уніатський митрополит Рафаїл Корсак подав скаргу на антитринітарія Івана Стремецького, котрий позбиткувався над святинями Жидичинського монастиря.

Цілком справедлива думка Я.Тазбіра, що якби не було Ракова, роль социніанського центру могла б взяти на себе якась громада антитринітаріїв в Україні. Це фактично сталося в 1638 р., коли католицьке духовенство добилося ліквідації Раківського центру, звинувативши студентів місцевої академії в здійсненні святотатства, оскільки ті розбили камінням хрест, що стояв недалеко від Ракова. Цікаво зазначити, що головними винуватцями в цій справі визнали двох учнів родом із Волині.

Після закриття Раківського центру значна частина социніанських лідерів переїхала на Волинь, де їм велику допомогу надали шляхтичі Юрій, Андрій, та Олександр Чалличі. Головним осередком социніанського руху на Волині стало містечко Киселин. Тут у 1638, 1639, 1640 рр. відбулися социніанські з'їзди.