Вказуючи на той факт, що амбівалентність може зустрічатися в нормі, М. Ярош пише про те, що в цьому випадку йдеться не про виняток, а про повне "право" здорової людини одночасно переживати суперечливі емоції (тобто проявляти "амбівалентні" стосунки). Існують значні відмінності в мірі подібної амбівалентності людей по відношенню до різних сторін життя. Вважається, що особистості з розвиненішим і складнішим мисленням більш амбівалентні, ніж особистості з мисленням простішим і примітивнішим. Слід також мати на увазі, що амбівалентність в нормі частіше виявляється при оцінці складних об'єктів і ситуацій (наявність протилежних відчуттів і думок в таких випадках відзначили у себе 72% студентів університету, причому 22% з них – в яскраво вираженій мірі), ніж при оцінці простих (Ц.П. Короленко, АЛ.Галін).
Переконливі дані психологічних досліджень доводять існування у здорової людини станів, зовні схожих з амбівалентністю. Проте, їх неправомірно позначати тим же медичним клінічним терміном. В цілях впорядкування психіатричної термінології і уникнення діагностичних помилок на цьому ґрунті недоцільно позначати словом "амбівалентність" прояви здорової психічної діяльності.
Кажучи про норму і патологію, слід добиватися термінологічної точності, основи правильної діагностики, що гарантує уникнення помилок на шляху пізнання істини. Адже діагностика – це одна з форм пізнання об'єктивної реальності (В.Х. Василенко). На початку дослідження у лікаря відразу ж складається більш-менш чітке уявлення про віднесення хворого до тієї або іншої діагностичної категорії. Передбачуване встановлення діагнозу на основі ланцюга індуктивних і дедуктивних висновків є не віддзеркаленням реального процесу постановки діагнозу, а рекомендованою схемою обстеження. Первинне уявлення або поняття, як пише В.Х. Василенко, може сформуватися у лікаря під впливом найрізноманітніших причин (вивчення історії хвороби, думки колег, перших вражень і т. д.).
У ході дослідження це загальне уявлення або поняття, що служить напрямом ходу мислення лікаря, може і повинно мінятися під впливом нової інформації. "Діагноз хворого, – писав ще С.П. Боткін, – є більш-менш вірогідна гіпотеза, яку необхідно постійно перевіряти; можуть з'явитися нові факти, які можуть змінити діагноз або збільшити його вірогідність".
Вважається, що вже на первинному етапі постановки діагнозу – на етапі кваліфікації симптомів – має місце діалектичне протиріччя між загально-патологічним і частково патологічним, відбувається розділення процесу пізнання. З одного боку, в термінах психопатологічних симптомів здійснюється аналіз – виділення того, що представляється найбільш важливим, і синтез – об'єднання, підсумовування цих виділених в аналізі ознак в цілісне утворення (синдроми). З іншого боку, йде розумовий процес фіксації ознак, який не є повністю ні аналізом, ні синтезом, оскільки інтеграція вже існує в об'єкті і, отже, індивідуальні риси сприймаються в їх єдності. "Це швидше процес встановлення факту включеності, ніж аналіз і синтез" – пише М.С. Роговій. По відношенню до безпосередньо спостережуваного абстрактний аналіз і синтез несуть як би контрольну функцію.
Подоланню цього роздвоєння процесу пізнання при постановці діагнозу служить введення і використання особливих робочих понять, як психопатологічних (симптоми, синдроми, нозологічні форми), так і оцінних (норма і патологія, органічні і функціональні порушення, позитивні і негативні симптоми, специфічні і неспецифічні зміни психіки та ін.). Характерною рисою цієї особливої групи є те, що у міру поглиблення дослідження і уточнення діагностичних припущень відкидаються найбільш невизначені з них і приєднуються ті, які за своїм змістом є більш близькими до системних понять наукової психопатології.
Часто при обгрунтуванні діагнозу психіатри використовують такий клінічний термін, як дисоціація психічних процесів. Втім трактування його далеко не однозначне, хоча часто цей критерій діагностики стає одним з вирішальних. Термін дисоціація з'явився на початку століття паралельно з терміном розщеплення психічної діяльності (Е. Блейлер). Під дисоціацією розуміється "поєднання" несумісних сторін психіки. Наприклад, хворий з маренням величі і могутності може слізно випрошувати шматок хліба або хворий на словах засмучений розривом з улюбленою дівчиною робиться гіпоманіакальним, надмірно веселим. Необхідно дуже уважно, зважуючи всі психологічні особливості випробовуваного, описувати дисоціацію психічних процесів.
Разом з таким симптомом, як дисоціація, лікарями не розпізнаються деякі асоціативні порушення. Особливе місце в цьому ряду належить симптомам "зісковзування" і "різноплановості", об'єднаних деякими авторами терміном аморфність мислення. Не дивлячись на певну спільність понять зісковзування і різноплановості, вони зустрічаються при різних станах. Зісковзування можна виявити ще у хворих шизофренією, на початкових етапах становлення хвороби. Різноплановість же частіше є ознакою шизофренічного дефекту.
Суть порушення мислення за типом зісковзування полягає в тому, що, правильно вирішуючи яке-небудь завдання, або міркуючи про який-небудь предмет, хворий несподівано збивається з правильного ходу думок на помилкові, неадекватні асоціації, а потім знову здатний продовжувати міркування послідовно, не повертаючись до допущеної помилки і не виправляючи її (Б.В. Зейгарник). Найбільш яскраве зісковзування може виявлятися в психологічному експерименті на "класифікацію предметі в", "виключення зайвого". Так, хворий правильно відповідаючи на багато експериментальних завдань, може в досліді на "виключення зайвого" при пред'явленні йому карток із зображенням окулярів, термометра і годинника запропонувати декілька варіантів виключення. Наприклад, в одну групу ним можуть бути об'єднані окуляри, термометр, годинник за принципом "медичних": "Лікар через окуляри дивиться на годинник, визначаючи пульс і вимірює температуру тіла термометром". Подібне порушення мислення базується на використанні хворим не основних, а латентних ознак для класифікації предметів і явищ.
Помилково може бути розцінений персеверацією стан лектора, схильного до неодноразового повторення завершальних слів або фраз кожного речення. Відомо, що персеверація – симптом розладу мислення, що характеризується тривалим домінуванням однієї асоціації, трудністю переключення на наступну думку. Персеверація ніколи не зустрічається ізольовано від інших симптомів, вона поєднується з порушеннями свідомості, пам'яті. Оцінювання мови лектора термінами захворювання є неправомірним. Подібну особливість можна розцінити або як свідоме роз'яснення слухачам важливої тези, або як шкідливу мовну звичку.
Симптом "вже баченого" може бути невірно оціненим як прояв марення інсценування з елементами помилкового пізнавання. При диференціації цих порушень увага наголошується на короткочасності стану типу "вже баченого" і повній критичності при ньому. Тоді як до маревних розладів з помилковими пізнаваннями довколишніх людей (симптом Фреголі) хворі відносяться некритично.
Діагностичні помилки можливі при виявленні іпохондричного синдрому, оцінці його приналежності до маревних, надцінних або нав'язливих явищ. Процес діагностики іпохондрії в переважній більшості випадків пов'язаний з методиками об'єктивізації, що здатні підтвердити або відкинути соматичне, неврологічне або інше непсихічне захворювання. Лише в цьому випадку фахівець має право виставити діагноз іпохондрії, оскільки його постановка зумовлює і змінює відношення до скарг хворого, як до перебільшених і таких, що навіть не мають під собою вагомих підстав. Діагност (клінічний психолог або психіатр) повинен пам'ятати, що помилка в клінічній оцінці іпохондрії може спричинити ігнорування дійсного захворювання, здатного призвести до сумних результатів. Постановка діагнозу іпохондричного стану сприяє часто тому, що всі симптоми різних хвороб, які з'являються надалі, трактуються як іпохондричні прояви.
Багато пацієнтів після виявлення у них іпохондрії не погоджуються з діагнозом, вимагають не психологічного втручання, а соматичного лікування, посилаючись на те, що "кожна людина має право на таке відношення до свого здоров'я, яке вважає оптимальним". Це необхідно пам'ятати при оцінці іпохондричного синдрому, діагностика якого повинна будуватися не на порівнянні відношення різних людей до свого здоров'я, а більшою мірою на відповідності скарг хворого об'єктивній діагностиці соматичного страждання і на вираженості психічної дезадаптації внаслідок визнання себе хворим.
Помилки в оцінці приналежності іпохондрії до кола маревних, надцінних або нав'язливих ідей також можуть обернутися грізними наслідками. Своєчасне не розпізнавання маревного характеру цього симптому, може призвести до тактичних помилок: ігнорування необхідності стаціонарного психіатричного лікування здатне обернутися соціальною небезпекою дій хворого (суїцидальними спробами, агресією).
З групи розладів сприйняття діагностичні помилки часто зустрічаються при оцінці сенестопатій, які досить важко диференціювати з парестезіями, а інколи з галюцинаціями. Під еенестопатіями розуміють неприємні обтяжливі відчуття в тілі хворого, що носять мігруючий характер і які супроводжуються труднощами описання їх самим пацієнтом. На відміну від парестезій сенестопатії можна розглядати в рамках не лише розладів сприйняття, але і розумових порушень. При їх діагностиці слід пам'ятати про рівень інтелекту пацієнта, його культуру і словарний запас. Безглуздий опис відчуттів у всіх випадках необхідно співвідносити з будовою мислення людини. Не завжди незвичайний опис хворим симптомів своєї хвороби може бути визнаний сенестопатіями. Парестезії, як прийнято вважати, виникають при органічних ураженнях мозку, їх проекція завжди відповідає зонам інервації. При розмежуванні сенестопатій з галюцинаціями слід пам'ятати, що галюцинаторні образи досить наочні (наприклад, тактильні галюцинації описуються хворим як повзання черв'яків або інших живих істот усередни і шкіри, в голові і т. д.). Сенестопатії ж аморфні. хворий не може конкретно визначити джерело неприємних відчуттів, кажучи, наприклад, про "переливання рідини в мозку при нахилах".
Дані критерії для оцінки рівнів (регістрів) і типів психічного реагування базуються на психіатричних термінах, в які вкладається часто різний сенс, що призводить не лише до різного розуміння психопатологічних проявів і їх різної оцінки, але і до порушення диференціації між нормою і патологією. Це можна підтвердити існуванням таких близьких за значенням понять, як демонстративність та манірність. Неправильна оцінка кожного з приведених термінів може призвести до невірного трактування стану хворого, виявленню психопатологічних феноменів там, де їх насправді не існує.
Так встановлення "демонстративності" поведінки не говорить про власне психічний розлад (демонстративність позначається в словниках російської мови, як "вистава, показ чого-небудь наочним чином" – Д.Н. Ушаков). "Манірність" в загальножитейському сенсі – "неприродність, штучність, вишуканість в манерах, відсутність простоти" (С.І. Ожегов). У вузько психологічному сенсі "манірність" є проявом психічного захворювання (частіше шизофренії), коли незвичайні манери хворого позбавлені сенсу, даремні. Классі описав "манірність" також в рамках істеричного неврозу і психопатії, протиставляючи емоційно вихолощеній, стереотипній, химерній з витіюватістю висловів шизофренічній "манірності" істеричну "манірність", при якій наголошується (по Классі) схильність до театральної, демонстративної афектації. На наш погляд, з метою уточнення понять "манірності" в рамках істерії слід позначати його не як істинна манірність, а як "демонстративність".
Визначення психічного та психологічного здоров'я
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Клінічна психологія» автора Никоненко Ю.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Феноменологія клінічних проявів“ на сторінці 2. Приємного читання.
