С Б. Кримський. ЗАКЛИКИ ДУХОВНОСТІ XXI СТОЛІТТЯ

Загальна психологія: Хрестоматія

Крайнощі в сучасному політичному житті часто-густо репрезентуються боротьбою різних партій. При оцінці такої картини не слід забувати, що етимологічно термін "партія" одного кореня зі словами "партикулярний", "частковий". Партія за смислом - це часткова складова соціуму, компонент цілісного соціального контексту епохи. Знаменним у цьому відношенні є те, що видатний інтелектуал XX століття Мігель Унамуно, проаналізувавши позиції франкістів та республіканців, заявив у іспанському парламенті: "Я не партія, я - ціле". Це було справжнім прозрінням духовності XXI століття.

Реалізація таких духовних запитів нашої епохи парадигмує принцип діалогу - принцип, що виявився безсмертним внеском Сократа в загальну культурну скарбницю людства. Сократ перший дійшов висновку, що треба не стільки самому висловлювати мудрість, скільки вилучати її з інших людей. Таке завдання не може бути розв'язане у формах суперечки чи дискусії, бо це веде до проголошення зверхності одного з опонентів. Мудрість же потребує діалогу, в якому метою є не ствердження однобічної правоти одного учасника та не менш однобічного визнання хибності позиції іншого, а прилучення свідомості опонентів до третього світу істини, що виступає однаковою цінністю для них усіх. Отже, тут не діє так звана .шаленість правоти". У цьому проголошенні піднімальної сили третьої правди і полягає сучасність Сократа, сучасність духовного поліглоту XXI століття.

Людина - істота вертикальна, її життя вимірюється не в довжину, а у височінь ціннісного сходження. Адже арифметичну кількість років життя можна прогаяти марно. А можна навіть у скромний життєвий термін піднятись над складними обставинами у небо духу, що міряє час вічністю як третьою правдою людської діяльності. З цього боку вимоги духовності XXI століття актуалізують принцип еквіпотенційного крещендо, тобто розуміння життя як зростаючої кульмінації творчих подій, коли смерть особистості становить не кінець, а вінець звершень, альтернативних небуттю.

З висоти вимог ціннісного сходження утверджується в XXI столітті й принцип толерантності. Його духовна суть, що відповідає завданням часу, зводиться не стільки до гасла терпимості, скільки до вимог розуміння Іншого.

Особистість, як і Бог, не може бути в людському спілкуванні об'єктом, тобто тим, що протистоїть нам. Особистість - це суб'єкт, який потрібно зрозуміти, а отже, включити у власне життя. Якщо з погляду Ж. П. Сартра пекло - це Інший, то з погляду "Іншого" пекло - це нерозуміння тебе самого. Толерантність у такому відношенні може бути розглянута як комунікативна прилученість людей одне до одного, котра дає змогу заповнити відстань між полярними позиціями полем взаємопорозуміння, застосуванням консенсусу.

Толерантність у сучасному контексті сполучається Із утвердженням цінності особистості та її вимог. В даному разі йдеться про персоналістичний підхід, згідно з яким (на думку Томаса Манна) всяке рішення у справах особистості є передчасним. Це не виключає найжорсткіших оцінок негативних рис особи, але при цьому треба усвідомлювати передчасність нашої негації, бо особистість може змінитись. Введення такого допуску на зміну є тим "люфтом", що живить толерантність.

Проблема персоналістського контексту регулятивів поведінки стосується не тільки розкриття принципу толерантності, а й оцінок соціальних тенденцій нашого часу. Так, згідно з традиційною марксистською схемою ці тенденції повинні були в XXI столітті привести до посилення класової боротьби та соціальних антагонізмів. Але всупереч подібним прогнозам у новому тисячолітті відбулося несподіване загострення (у ході розв'язання суспільно-економічних завдань) біосоціальної проблематики.

Нині проблеми екологічної небезпеки, сексуальної революції, боротьби з наркоманією, СНІДом, абортами, можливістю негативних наслідків генної інженерії тощо набувають у суспільному житті (особливо на Заході) дедалі вагомішого значення. Адже маніфестації з приводу зазначених проблем за масовістю починають конкурувати з акціями профспілково-страйкового руху. Знаменним у цьому відношенні є політичне поширення впливу руху "зелених". У цілому можна констатувати появу в XXI столітті нової стратегії суспільного розвитку, стратегії вітальності (від латинського vita - життя), тобто програми життєвлаштування людей в її валеологічних (пов'язаних зі здоров'ям нації), екологічних, морально-правових та етнічних аспектах.

Стратегія вітальності перетворює і біоетику з професійно медичної дисципліни в імператив загально моральної свідомості. А це вносить у духовність XXI століття нові моральні колізії щодо оцінок діяльності та прийняття рішень. Скажімо, як ставитися до застосування евтаназії, на користь якої свідчить право людини розпоряджатися власним життям (особливо коли воно стає нестерпною мукою і для хворого, і для близьких йому людей, а надії вилікуватись немає). Але водночас життя, як найвища цінність, потребує боротьби за нього до кінця і з боку медицини, і з боку християнської свідомості.

Як бути в ситуації псевдоматеринства, коли запліднена яйцеклітина матері пересаджується жінці-донору, котра вирощує зародок і народжує дитину для тих осіб, які дали генетичний матеріал, але самі не змогли забезпечити вагітність та її результат? Адже тут порушується нормальний зв'язок поколінь і виникає конфлікт материнських прав. Чи, приміром, як поводитися лікарю, який встановив з допомогою сучасних методів обстеження вагітності можливість народження дефективної дитини. Коли не повідомити батьків, то їх чекає драматична перспектива життя з виродком. А якщо повідомити, то батьки можуть заподіяти штучне припинення вагітності, тобто підуть на знищення живої плоті, яка може і вилікуватись. І де критерій дефектності майбутнього життя?

Тут і виникає ситуація, з якою в поширеному варіанті зіткнулась духовність XXI століття. Виявилося, що в наш час виникають проблеми, які не мають розв'язання в загальній формі. Вони потребують індивідуального підходу та особистої відповідальності суб'єкта за прийняття рішень перед людьми та небесами.

Такі ситуації демонструє не тільки біоетика, а й політика, яка нині стає не тільки мистецтвом можливого, а й усвідомленням неможливого. Так, у сучасному світі існує понад 2000 етносів, якщо рахувати починаючи зі спільностей в один мільйон чоловік. Але на них припадає лише 193 держави, зафіксованих ООН. Відомо, що етнос не є готовим до інтеграції, поки він не проходить фази вільного розвитку, що знаменується державною незалежністю. Зрозуміло, що політична структура сучасного людства навряд чи може втримати 2000 держав. Тут потрібні нетрадиційні, локальні підходи в напрямку розвитку політичних націй.

Відтак треба констатувати, що в сучасних умовах, коли людська діяльність (у тому числі духовна) стає багатокритеріальною та багатокомпонентною, моральні проблеми специфікуються. Якщо раніше дотримання десяти заповідей було достатньою умовою для визнання моральності поведінки, то нині виникає більш складна формула моралі. Вона поряд з десятьма заповідями як загальними імперативами, що є постійними членами нашої діяльності, включає змінну врахування конкретних обставин. У тому числі обставин, що викликані суперечностями між застосуванням різних заповідей. Адже Імператив "не вбий" може під час воєнних дій вступити у конфлікт з патріотичним обов'язком, а імператив "не сотвори кумира" випадати з ситуації кохання.

Прагматичні імперативи державного буття є неодмінними для діяльності громадян, але вони не вичерпують внутрішнього простору перетворення душі, яке пов'язане з абсолютом совісті, ідеалами природного права, що вписані у єство людини, дорогою до спасіння в християнському розумінні (якщо людина віруюча). У релігійному контексті доброчинність розглядається як мирська справа, що повинна доповнюватися синергією з безконечною персоною всередині віруючого, тобто з Богом.

Зрозуміло, така зверненість до вищих, метафізичних інстанцій прийняття рішень була в християнській свідомості й раніше. Але вона зводилась, як правило, до ситуацій співвідношення закону та благодаті. Сучасна духовність зберігає християнський досвід, але вона виходить з того, що відповідальність за індивідуальні рішення відносно проблем, що є унікальними і не мають способу розв'язання, набуває масштабу, який потребує легітимізації майже божественного ґатунку. А по суті йдеться про те, що сучасній людині іноді доводиться щоразу знову й знову вирішувати питання - що означає лишатись моральним в обставинах, коли відсутні право на помилку та зразкові прецеденти виходу з цих обставин.

Діяти в таких ситуаціях можна при врахуванні принципу монадності (тобто здатності особистості репрезентувати свою епоху, націю та культуру) і принципу екзистенційного крещендо (тобто сходження до найвищих регістрів цінностей). Адже всяке зведення вищих цінностей до чогось нижчого, тобто зворотний шлях руху від духовних імперативів до пітьми товарного підпілля, є джерелом гріха, та навіть критерієм гріховності. Сказане, проте, не означає догматизації вертикалі людської моральності, винятковості принципу екзистенційного крещендо, спраги життєвих кульмінацій. Принцип сходження до найвищих поверхів ціннісної свідомості передбачає доповнення іншим принципом сучасної духовності, принципом полісистемності цілей.

Річ у тім, що сама по собі "вертикаль" ціннісного сходження асоціює дещо абсолютне. А те, що вважається абсолютним, є непідсудним та підкоряє всі наміри людини єдиній меті. Тим часом віра в якусь надмету породжує фанатизм, що є джерелом найстрашніших злочинів. Практика XX століття показала, що фанатизм у його соціально-політичній та ідеологічній формі навіть чесних за вихідними позиціями людей перетворює в репрезентантів злих сил тоталітаризму. Відомо, скільки фанатиків боротьби за "світле майбутнє" в умовах сталінського режиму перероджувалось у персонажі тоталітарного терору. Іноді таке переродження ставало для них великою трагедією. Так, М. Скрипник, чесна людина, яка багато зробила для становлення української державності та культури, внаслідок фанатичної віри в класову боротьбу очолював жорстокі каральні акції проти "ідеологічних збочень" націоналізму.

Духовною альтернативою фанатизму і виступає принцип полісистемності цілей. Він означає, що жодна мета в жодній діяльності не може бути єдиною, винятковою. Вона повинна сполучатися з системою підцілей, як складових чинників здійснення головної мети. Навіть така мета, як перемога у війні, має підцілі: перемогти, але з найменшими жертвами, з найменшою витратою ресурсів, з мінімальною шкодою для культурного середовища. Подібний підхід І є адекватним цивілізації XXI століття.

Принцип полісистемності цілей має відношення також до іншого принципу духовності, що актуалізується нашим часом, принципу проблемності людської жертви. Важливі акценти духовності, які виражає цей принцип, полягають у тому, що людське життя як фундаментальна цінність може бути принесене в жертву певним ідеям чи ідеалам лише внаслідок вільного вибору особистості. Суспільство не може в ліберальних умовах розвитку вимагати від людини смертної жертви. Така вимога є щонайменше проблемною, а не директивною. Ще Б. Брехт зазначав, що нещасним є те суспільство, яке вимагає героїв. Бо герой стає зразковою ношею для поведінки і перетворює тим самим інших людей у потенційні жертви. Відомий представник сучасного літературного постмодернізму Умберто Еко в своєму романі "Ім'я Троянди" формулює ідею проблемності смертної жертви таким чином: бійтесь удаваних пророків і тих, хто є схильним віддавати своє життя за істину. Як правило, вони поряд зі своїм життям віддають життя багатьох інших; причому ще до того, як віддати своє. А Іноді - замість того, щоб віддати своє. Самогубство в ім'я фанатично витлумачених цілей, стосовно яких життя втрачає будь-яку цінність, проголошується в наш час ідеологією тероризму.

Принцип проблемності смертної жертви (не заперечуючи ексклюзивного права особи на розпоряджання своїм життям) утверджує зростання цінності людини, яка не може бути предметом необмеженого (аж до фатальних наслідків) маніпулювання з боку соціуму. Обмеженою повинна бути в антропологічному відношенні й сама діяльність, якщо вона порушує рівновагу між активністю та спогляданням у людській сутності.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загальна психологія: Хрестоматія» автора Скрипченко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „С Б. Кримський. ЗАКЛИКИ ДУХОВНОСТІ XXI СТОЛІТТЯ“ на сторінці 3. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • А. А. Смирнов. Внесок ш.сеченова у розвиток наукової психології в Росії

  • Розвиток психіки у філогенезі

  • Р. Вудвортс. Решение проблем животными

  • Н. А. Тих. Предыстория общества

  • Экспериментальное исследование по воспитанию новых средств общения и проблема происхождения речи

  • С. Л. Рубинштейн. Самосознание личности и ее жизненный путь

  • П. Р. Чамата. Зміст і основні форми прояву самосвідомості

  • Шляхи самопізнання особистості

  • Т. С. Яценко. Функціонально-структурні особливості цілісного феномену психіки (модель внутрішньої динаміки психіки)

  • Розділ II. Психічні процеси

  • Материалы к психологической теории ощущения

  • Некоторые вопросы теории восприятия

  • О. И. Скороходова. Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир

  • Самонаблюдения осязание

  • Обоняние

  • Вибрационное чувство

  • Температурные ощущения

  • Пам'ять. Р. Аткинсон. Человеческая память: система памяти и процессы управления

  • Процессы управления в памяти

  • Л. С. Выготский. Память и ее развитие в детском возрасте

  • Б. Ф. Ломов. Память и антиципация

  • А. Р. Лурия. Маленькая книжка о большой памяти

  • Синестезии

  • Трудности

  • П. Линдсей, Д. Норман. Системы памяти

  • Виды памяти

  • С. Л. Рубинштейн. Память

  • Представления

  • Виды памяти

  • А. А. Смирнов. Произвольное и непроизвольное запоминание

  • Ц. Флорес. Память

  • Влияние материала

  • Роль упражнения

  • Мислення

  • Вікові аспекти розвитку процесу мислення

  • А. Б. Коваленко. Психологія розуміння творчих задач

  • В. Ю. Середа. Вчись мислити логічно

  • Типи помилок. Що таке логічна помилка

  • Чому виникають логічні помилки

  • Роль практики і знань у профілактиці логічних помилок

  • Основні закони логічного мислення

  • О. К. Тихомиров. Психология мышления

  • О.К.Тихомиров. Психология мышления

  • М. А. Холодная. Психология интеллекта: парадоксы исследования

  • Уява

  • Взаємини з дорослими і ровесниками та власне "Я"

  • Уява і творчість дітей

  • Уява як засіб саморегуляції поведінки

  • А. В. Брушлинский. Воображение и познание

  • Л. С. Коршунова. Воображение как отражение действительности

  • Единство воображения и чувственного отражения

  • Связь воображения с чувственным рациональным познанием

  • В. А. Моляко. Психология творческой деятельности

  • Увага

  • Нейрофизиологические механизмы активации

  • В. И. Страхов. Психологические исследования внимания

  • Н. Ф. Добрынин. Об организованности внимания

  • Организованность внимания у младших школьников

  • Емоції та почуття

  • С. Л. Рубинштейн. Эмоции

  • Различные виды эмоциональных переживаний.

  • Аффекты.

  • Эмоциональные особенности личности.

  • А. Н. Леонтьев. Потребности, мотивы и эмоции

  • Эмоциональные процессы

  • К. Изард. Определение эмоций. связь эмоций с когнитивными процессами, поведением и личностью

  • Теория дифференциальных эмоций

  • А. Я. Чебыкин. Внешние и внутренние факторы, детерминирующие генезис эмоциональной сферы

  • Э. Фромм. Искусство любить: исследование природы любви

  • Воля

  • С Л. Рубинштейн. Природа воли

  • В. И. Селиванов. Волевое усилие. волевое действие. волевые процессы. волевые состояния

  • В. А. Иванников. Критерии воли

  • В. Е. Дружинин. Волевая регуляция поведения

  • В. К. Котырло. Основные понятия. воля как процесс, состояние, действие

  • В. К. Калин. Классификация волевых качеств

  • Д. Бех. Модель рефлексії як складника вольового процесу

  • Розділ III. Особистість у діяльності і спілкуванні

  • А. Г. Асмолов. Принципы деятельностного подхода - конкретно-научной методологии изучения человека в психологии

  • А. В. Петровский. Личность в психологии: парадигма субъективности

  • Особистість та міжособові стосунки

  • С. Д. Максименко. Метод дослідження особистості

  • С. Д. Максименко. Особистість починається з любові

  • Н. В. Чепелєва. РОЗУМІННЯ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ В КОНТЕКСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ

  • Т. М. Титаренко. Життєвий вибір у концепції В. А. Роменця

  • В. О. Татенко. Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології

  • Суб'єктна парадигма; історія і сучасність

  • Вчинковий вимір у психології

  • Суб'єктно-вчинкова парадигма

  • Т. М. Титаренко. Простір життєвого світу і його типи

  • Простір індивідний, соціальний та особистісний

  • Типи психологічного простору

  • Полюсність психологічного простору

  • С Б. Кримський. ЗАКЛИКИ ДУХОВНОСТІ XXI СТОЛІТТЯ
  • Психологія спілкування

  • Б. Ф. Ломов. Проблема общения в психологии

  • Функции и структура общения

  • В. А. Кан-Калик. Технология профессионально-педагогического общения

  • Речевые способности и их роль в педагогическом общении

  • С.Л. Рубинштейн. Речь и общение. Функции речи

  • А. Б. Добрович. Воспитателю о психологии и психогигиене общения

  • Примитивные межличностные реакции и их предпосылки

  • Что значит "исполнять роли"?

  • Фазы контакта

  • А. А. Бодалев. Личность и общение

  • Формирование первого впечатления о другом человеке

  • Заключение

  • Індивідуально-психологічні властивості особистості

  • Я. Стреляу. Роль темперамента в психическом развитии. основные концепции темперамента

  • Конституциональные типологии темперамента и их значение для педагогики

  • Факторные теории темперамента

  • А. Е. Личко. Психопатии и акцентуации характера у подростков

  • Циклоидный тип

  • Лабильный тип

  • Астено-невротический тип

  • Сенситивный тип

  • Психастенический тип

  • Шизоидный тип

  • Эпилептоидный тип

  • Истероидный тип

  • Неустойчивый тип

  • Конформный тип

  • К. Леонгард. Акцентуированные личности

  • Педантические личности

  • Застревающие личности

  • Возбудимые личности

  • Гипертимические личности

  • Аффективно-лабильный темперамент

  • Тревожные (боязливые) личности

  • Н. Д. Левитов. Проблема компенсации в психологии

  • Ф. Н. Гоноболин. Психологический анализ педагогических способностей

  • Знание учителем своих учащихся

  • Способности учителя передавать знания учащимся

  • Речевая одаренность учителя

  • Организационные способности учителя

  • О способностях учителя к воспитательной работе

  • Г. С. Костюк. здібності та їх розвиток у дітей. Навчання і праця - шлях розвитку здібностей