Суб'єктна парадигма; історія і сучасність

Загальна психологія: Хрестоматія

Питання про природу суб'єктності як і про природу психіки, особливо взятої в іпостасі .душі" чи ,духа", нині, як і донині, активно дискутується в наукових колах психологів і філософів. Чимало проблем пов'язано з визначенням сутності категорії суб'єкта, історії її розвитку. Існує думка, що феномен, який позначається словом "суб'єкт", є культурно-історичним утворенням, що з'явилося не раніше середніх віків і що у наступні періоди уявлення про суб'єкта суттєво змінювались. Так, до Сократа греки, образно кажучи, молились на зорі. Сократ запропонував виходити з достовірності людського розуму. У середні віки формується уявлення про суще як результат творчої активності Бога. Кожне створіння розглядалося як унікальний і активний "суб'єкт", наділений властивостями божественної субстанції. М.Лютер, запроваджуючи протестантизм, рішуче переходить від зовнішнього церковного авторитету до авторитету особистої віри, підносячи людського індивіда в статусі суб'єкта. В епоху Відродження формується уявлення про спроможність людини пізнавати і творити світ за своїми проектами. Дж. Піко делла Мірандола розглядає людину як єдину істоту в світі, що здатна довільно розвиватися і вільно формувати своє буття. Навіть буття ангелів, зауважував він, наперед визначене, і тільки людина володіє свободою самовизначення. У XVII ст. Ф.Бекон уголос почав говорити про владу людини над речами, про можливість передбачення подій за умови знання природних законів. Р.Декарт вважав, що Бог тільки створив світ, але не бере участі в житті природи і не керує думками і поведінкою людини. Б.Спіноза відстоював ідею про "самопричинність" (causa sui) субстанції, Г.Лейбніц про "самодіяльність" монад. І.Кант, віддаючи належне впливу природи на людину ("...що робить з людини природа. Д ставив питання про те, що вона, як вільно діюча істота, робить чи може і повинна робити із себе сама. "Уся справа в тім, наголошував Г.Гегель, щоб зрозуміти істинне не як субстанцію тільки, але рівним чином і як суб'єкт". К.Маркс писав про "самоспрямованість", "самозміну", "самостановлення", "само здійснення" людини. І.Гердер називав людину "першим вільновідпущеником природи": вона сама повинна формувати себе, створюючи культуру. Г.Сковорода закликав людину звернути погляд на саму себе і в собі відшуковувати витоки своєї долі. За С.Кєркегором, народження вільної особистості починається не з акту сумніву і не зі здатності раціонально мислити, а з акту "відчаю" і спроможності до самостійного екзистенціального вибору, до вольового рішення рушити на пошуки чуда і бога.

XX ст. було відзначене протистоянням природничо-наукової і гуманітарної парадигм, особливо в науках про людину. Зокрема, було сформоване уявлення про "суб'єкта інтерпретації", про "емпіричного суб'єкта", що стало наслідком перегляду філософсько-психологічних підвалин теорії пізнання, спроб знаходження нових онтологічних тлумачень природи і специфіки людського буття.

Необхідність запровадження суб'єктного підходу в науках про людину й, зокрема, у психології пояснюється тим, що суто людське, душевне, духовне, психічне не може визначатися як "із-зовні" детерміноване без урахування його відношення як цілого до самого себе і до інших цілих. Зрозуміло, що принцип пояснення через "інше" є необхідним, але недостатнім, особливо ж у випадках, копи об'єкт і суб'єкт співпадають, становлять одне й те саме.

Сучасна психологія активно експлуатує категорію суб'єкта при дослідженні проблем людської самості, феномену "я", намагається подолати розірваність людського існування на суб'єктний і об'єктний плани шляхом онтологізації суб'єктності, індивідуалізації' форм, змістів і смислів суб'єктної активності людини. Донедавна, зазначає К.О.Абульханова, визначення специфіки ряду наук, формулювання їхніх предметів носило принципово безсуб'єктний характер: у них досліджувалось психічне, етичне, соціальне і тд. Зовсім недавно в цих науках почали складатися поняття суб'єктів - суб'єкта соціальної дії, суб'єкта морально-етичних відносин, суб'єкта психічної діяльності.

На думку теоретиків езотеризму, світ конституюється пізнанням і мисленням вільної особистості. Завданням пізнання не є повторення у формі понять чогось такого, що вже є в іншому місці, але творення цілком нової дійсності як синтез психічного і фізичного, чуттєвого і речового, матеріального і духовного тощо. Тут взаємодія суб'єкта з об'єктом породжує нову реальність, в якій таке протиставлення, мовляв, зникає.

У сучасній класичній і некласичній психології існують різного роду - суб'єкт -суб'єктні, суб'єкт-об'єктні, об'єкт-суб'єктні, об'єкт-об'єктні, а також більш складні парадигмальні комбінації, що утворюються в наслідок поєднання цих базових категорій. Так, досить своєрідні "об'єкт-суб'єктнІ" стосунки в глибинах психічного були віднайдені Ж.Лаканом та його послідовниками. Зокрема, стверджується, що суб'єкт конституюється особливим об'єктом, прихованим в його глибинах - тим, .що є в мені окрім мене самого", сутність в мені, яку неможливо об'єктивувати і якою не можна оволодіти. Це - "та точка Реального в самому осередку суб'єкта, яка не може бути символізована, яка виникає як осад, залишок будь-якої сигніфікації - тверда серцевина, що утілює жахаючу насолоду". Цей "об'єкт" одночасно і притягає, і відштовхує нас, розщеплює наше бажання І викликає сором. Але що залишається від такого суб'єкта при подібній його залежності від об'єкта. І чому саме почуття сорому і провини спричинюють суб'єктність? Специфіка психоаналітичного (зорієнтованого на патологію) трактування поняття суб'єкта тут очевидна. Також варто згадати про властиве психоаналізу уявлення щодо антагонізму, який завжди існує між індивідом і суспільством. Дійсно, людина може соромитися інших, приховуючи своє бажання насолоди, якщо воно конфліктує із ситуацією. Але, якщо таке бажання не є збоченим, патологічним, а ситуація не є конфліктною, то, напевно, уже прояв сором'язливості може вважатися чимось неадекватним чи патологічним.

Тобто, можливо не варто намагатися відшуковувати онтичне підґрунтя суб'єктності лише в негативній причинності, як це роблять представники психоаналізу чи, наприклад, екзистенціальної психології, в якій суб'єктна сила людини ставиться в залежність від жахаючої думки про її скінченність, смертність. Проте важливим для розуміння природи суб'єктності є фіксація означеними психологічними напрямками суперечностей рефлексії, усвідомлення людиною своїх нагальних потреб і реальних можливостей, власне, своєї природи.

Об'єктно орієнтованими за своїм характером можна вважати ті висновки з дослідження проблеми становлення суб'єкта в онтогенезі, що розглядають суб'єктність лише чи переважно як результат формування, соціалізації, окультурювання, а не самоактуалізації людським індивідом свого суб'єктного потенціалу, що відбувається по-різному на різних рівнях онтогенезу в процесі ініціативної, творчої взаємодії з соціокультурним оточенням. Зокрема, начебто визнається, що людська суб'єктність, закладена в дитині із самого початку як специфічно людська потенція, проте, мовляв, актуалізується, включається у розвиток ця можливість лише у відповідь на суб'єктний вплив з боку оточення. З таким розумінням зовнішньо підпорядкованої дитячої суб'єктності не погоджувався ще Г.Ф.Гегель, якого, навпаки, дивувала ініціативна активність дитини, з якою вона перетворює світ в акциденцію, утверджуючи себе як субстанцію. Принагідно згадати висновки з дослідів Ж.Піаже про егоцентризм дитини, а також положення вітчизняної психології про самодетермінацію, "спонтанійність" психічного розвитку (П.С.Костюк) тощо.

Напевно, все таки, людська дитина вже із самого початку маючи суб'єктний потенціал, спонтанно актуалізує його, але не у дорослому, а саме у дитячому онтогенетичному форматі - на рівні своїх можливостей, втягуючи дорослого в інтерсуб'єктну взаємодію по задоволенню своїх нагальних потреб власне людського розвитку, зокрема психічного і суб'єктного. Принаймні, з позицій суб'єктного підходу це виглядає саме так.

Тобто, і наші давні попередники, і сучасні мислителі - представники різних наукових шкіл - стають практично однодумцями, коли мова йде про те суттєве, що виокремлює людину із загалу Всесвіту, а саме про можливість досягнення нею рівня власне суб'єктного буття, який передбачає, по-перше, вивільнення від об'єктних визначень і предметно-речових залежностей, від зовнішніх форм природного і соціального детермінізму, а по-друге, - можливість вільного творення світу і себе в цьому світі, можливість бути автором власного життя. Суб'єктність і є такою онтопсихологічною ознакою, яка виокремлює людину з поміж інших сущих, надає їй якісної своєрідності і автентичності.

Бути суб'єктом - значить бути джерелом активності, дії, думки, цінностей і смислів, хотіти і могти починати причинний ряд із самого себе, виходити за межі наперед визначеного, бути спроможним відповідально перетворювати світ і себе в цьому світі за власними проектами, враховуючи соціальні і природні закони світобудови. Суб'єктна парадигма, на відміну від інших, загострює науковий інтерес до людського життя зсередини детермінованого процесу, як авторського здійснення самою людиною сутнісного проекту свого індивідуального буття. Онтологічний імператив "бути суб'єктом" є загальнолюдським вираженням суверенності дійсної людини, персонально відповідальної перед собою й іншими за результати своїх діянь, із самого початку "винної" за есе, що з нею відбувається і від неї залежить. Саме через категорію суб'єкта встановлюється зв'язок між категоріями "індивід", "особистість", "індивідуальність", "універсальність", "Я", "замість" та ій.

Завдяки суб'єктній інтерпретації цих феноменів стає більш зрозумілою сутнісна логіка їхнього становлення і розвитку.

З позицій суб'єктного підходу біологічні і соціальні "фактори" слід розглядати не як причини або детермінанти, а саме як фактори чи умови, що сприяють або ж перешкоджають активності самозбереження і самозмінювання, самовдосконалення і саморозвитку. При цьому будь-яку психічну, душевно-духовну активність лише умовно можна розглядати окремо від того, хто ЇЇ здійснює. Усяка діяльність передбачає свого діяча (М.Лосський) - носія й автора, який сам ініціює, проектує і сам реалізує свої життєві проекти.

Суб'єктна парадигма в сучасній психології дозволяє креативно диференціювати й інтегрувати різні напрямки психологічної науки, орієнтує на дослідження людини як цілісної, активної, автономної істоти, інтегрованої на рівні свідомості і діяльності, свідомого і несвідомого, форми і змісту психічного життя, суперечливої єдності тіла, душі і духу, індивідуального і суспільного, біологічного і соціального в динаміці їхнього взаємозв'язку.

Важливо зазначити і наступне. Якою б не була сутнісна характеристика людини - успадкованою чи набутою, відбутися як суб'єкт свого життя вона може лише за умови ініціативного, креативного, пов'язаного з випробуваннями, боротьбою і ризиком, постійного відстоювання свого права на цю "онтичну привілею". І як не дивно, основним опонентом у цій її боротьбі виступає вона сама, зокрема і насамперед, через суперечливе уявлення про критерії автентичності свого власного буття.

Суб'єктна парадигма в дослідженні природи психічного фіксує увагу на різних суперечностях, фундаментальною з поміж яких є та, що існує між психікою, її суб'єктним ядром і тим, що в психології за звичай позначається терміном "я".

Можна, звичайно, спробувати розвести поняття "суб'єкт" і поняття "я" як такі, що означають одне й те саме, але на різних рівнях узагальнення: філософському і психологічному. Проте існують й інші міркування з цього приводу, а саме: пропонується, слідом за В.В.Зеньковським, у психології поняттям "суб'єкт" позначати центр інтеграції, регуляції, координації, функціонування, відтворення і розвитку системи психіки, а також цілеспрямованого використання ЇЇ ресурсів людиною з метою досягнення автентичного рівня свого індивідуального буття. Суб'єктне ядро визначає логіку розвитку психіки в онтогенезі, конституює становлення і розвиток нашого емпіричного "я", надає йому повноважень суб'єктної інстанції, енергетизує і встановлює онтологічні рамки, в межах яких "я" може реалізовувати індивідуалізовані програми усвідомлення і актуалізації індивідом своєї суб'єктності. "Я" - це інтегрований у вигляді інстанції зворотний зв'язок індивіда із самим собою, продукт рефлексії людиною своєї самості і своєї суб'єктної природи "Я" - це і результат, і умова виокремлення людською істотою себе в собі і з поміж інших як автономного сущого, здатного інтуїтивно відчувати і усвідомлювати свої онтичні інтереси, а також цілеспрямовано задовольняти їх, долаючи внутрішні і зовнішні перешкоди. У форматі "я" суб'єктність існує, виявляється, актуалізується і отримує свій розвиток.

Подібна схема відношень між суб'єктною інстанцією та інстанцією "я" лежить в основі чи не кожного з основних філософсько-психологічних вчень. Так, у психоаналізі роль суб'єктної інстанції приписується несвідомому. У феноменології йдеться про трансцендентальний суб'єкт, який конституює емпіричне Індивідуальне .я". В екзистенціальній психології Ж.-П.Сартра - це "Проект", в онтопсихо-логії А.Менегетті - .Інсьо" тощо. У своїй роботі ми керуємося поняттям .субстанціальних інтуїцій суб'єктного ядра психіки", намагаючись підкреслити "животворний" і "Духотворний" характер цієї інстанції.

Очевидною, але від цього не менш цікавою є притаманна людині схильність позначати свої взаємини з власною психікою у суб'єкт-об'єктному форматі: "моя думка", .мої враження", "мій стан" і, навіть, "моя душа", мій "дух". Але, якщо "я" має психіку, душу як "своє", то чим і (чиїм) є саме це "я", з якої матерії воно зіткане і чи є воно завжди і у всьому власне "моїм", таким, що презентує саме мене? Припустімо, що психіка включає в себе "я", як свою частину. Тоді, знову ж таки, виникає питання про те, як частина може привласнювати ціле, підпорядковувати його собі? Яким чином я можу користуватися чи керувати психікою як своїм "органом"?

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загальна психологія: Хрестоматія» автора Скрипченко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суб'єктна парадигма; історія і сучасність“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • А. А. Смирнов. Внесок ш.сеченова у розвиток наукової психології в Росії

  • Розвиток психіки у філогенезі

  • Р. Вудвортс. Решение проблем животными

  • Н. А. Тих. Предыстория общества

  • Экспериментальное исследование по воспитанию новых средств общения и проблема происхождения речи

  • С. Л. Рубинштейн. Самосознание личности и ее жизненный путь

  • П. Р. Чамата. Зміст і основні форми прояву самосвідомості

  • Шляхи самопізнання особистості

  • Т. С. Яценко. Функціонально-структурні особливості цілісного феномену психіки (модель внутрішньої динаміки психіки)

  • Розділ II. Психічні процеси

  • Материалы к психологической теории ощущения

  • Некоторые вопросы теории восприятия

  • О. И. Скороходова. Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир

  • Самонаблюдения осязание

  • Обоняние

  • Вибрационное чувство

  • Температурные ощущения

  • Пам'ять. Р. Аткинсон. Человеческая память: система памяти и процессы управления

  • Процессы управления в памяти

  • Л. С. Выготский. Память и ее развитие в детском возрасте

  • Б. Ф. Ломов. Память и антиципация

  • А. Р. Лурия. Маленькая книжка о большой памяти

  • Синестезии

  • Трудности

  • П. Линдсей, Д. Норман. Системы памяти

  • Виды памяти

  • С. Л. Рубинштейн. Память

  • Представления

  • Виды памяти

  • А. А. Смирнов. Произвольное и непроизвольное запоминание

  • Ц. Флорес. Память

  • Влияние материала

  • Роль упражнения

  • Мислення

  • Вікові аспекти розвитку процесу мислення

  • А. Б. Коваленко. Психологія розуміння творчих задач

  • В. Ю. Середа. Вчись мислити логічно

  • Типи помилок. Що таке логічна помилка

  • Чому виникають логічні помилки

  • Роль практики і знань у профілактиці логічних помилок

  • Основні закони логічного мислення

  • О. К. Тихомиров. Психология мышления

  • О.К.Тихомиров. Психология мышления

  • М. А. Холодная. Психология интеллекта: парадоксы исследования

  • Уява

  • Взаємини з дорослими і ровесниками та власне "Я"

  • Уява і творчість дітей

  • Уява як засіб саморегуляції поведінки

  • А. В. Брушлинский. Воображение и познание

  • Л. С. Коршунова. Воображение как отражение действительности

  • Единство воображения и чувственного отражения

  • Связь воображения с чувственным рациональным познанием

  • В. А. Моляко. Психология творческой деятельности

  • Увага

  • Нейрофизиологические механизмы активации

  • В. И. Страхов. Психологические исследования внимания

  • Н. Ф. Добрынин. Об организованности внимания

  • Организованность внимания у младших школьников

  • Емоції та почуття

  • С. Л. Рубинштейн. Эмоции

  • Различные виды эмоциональных переживаний.

  • Аффекты.

  • Эмоциональные особенности личности.

  • А. Н. Леонтьев. Потребности, мотивы и эмоции

  • Эмоциональные процессы

  • К. Изард. Определение эмоций. связь эмоций с когнитивными процессами, поведением и личностью

  • Теория дифференциальных эмоций

  • А. Я. Чебыкин. Внешние и внутренние факторы, детерминирующие генезис эмоциональной сферы

  • Э. Фромм. Искусство любить: исследование природы любви

  • Воля

  • С Л. Рубинштейн. Природа воли

  • В. И. Селиванов. Волевое усилие. волевое действие. волевые процессы. волевые состояния

  • В. А. Иванников. Критерии воли

  • В. Е. Дружинин. Волевая регуляция поведения

  • В. К. Котырло. Основные понятия. воля как процесс, состояние, действие

  • В. К. Калин. Классификация волевых качеств

  • Д. Бех. Модель рефлексії як складника вольового процесу

  • Розділ III. Особистість у діяльності і спілкуванні

  • А. Г. Асмолов. Принципы деятельностного подхода - конкретно-научной методологии изучения человека в психологии

  • А. В. Петровский. Личность в психологии: парадигма субъективности

  • Особистість та міжособові стосунки

  • С. Д. Максименко. Метод дослідження особистості

  • С. Д. Максименко. Особистість починається з любові

  • Н. В. Чепелєва. РОЗУМІННЯ ТА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ОСОБИСТОГО ДОСВІДУ В КОНТЕКСТІ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ГЕРМЕНЕВТИКИ

  • Т. М. Титаренко. Життєвий вибір у концепції В. А. Роменця

  • В. О. Татенко. Суб'єктно-вчинкова парадигма в сучасній психології

  • Суб'єктна парадигма; історія і сучасність
  • Вчинковий вимір у психології

  • Суб'єктно-вчинкова парадигма

  • Т. М. Титаренко. Простір життєвого світу і його типи

  • Простір індивідний, соціальний та особистісний

  • Типи психологічного простору

  • Полюсність психологічного простору

  • С Б. Кримський. ЗАКЛИКИ ДУХОВНОСТІ XXI СТОЛІТТЯ

  • Психологія спілкування

  • Б. Ф. Ломов. Проблема общения в психологии

  • Функции и структура общения

  • В. А. Кан-Калик. Технология профессионально-педагогического общения

  • Речевые способности и их роль в педагогическом общении

  • С.Л. Рубинштейн. Речь и общение. Функции речи

  • А. Б. Добрович. Воспитателю о психологии и психогигиене общения

  • Примитивные межличностные реакции и их предпосылки

  • Что значит "исполнять роли"?

  • Фазы контакта

  • А. А. Бодалев. Личность и общение

  • Формирование первого впечатления о другом человеке

  • Заключение

  • Індивідуально-психологічні властивості особистості

  • Я. Стреляу. Роль темперамента в психическом развитии. основные концепции темперамента

  • Конституциональные типологии темперамента и их значение для педагогики

  • Факторные теории темперамента

  • А. Е. Личко. Психопатии и акцентуации характера у подростков

  • Циклоидный тип

  • Лабильный тип

  • Астено-невротический тип

  • Сенситивный тип

  • Психастенический тип

  • Шизоидный тип

  • Эпилептоидный тип

  • Истероидный тип

  • Неустойчивый тип

  • Конформный тип

  • К. Леонгард. Акцентуированные личности

  • Педантические личности

  • Застревающие личности

  • Возбудимые личности

  • Гипертимические личности

  • Аффективно-лабильный темперамент

  • Тревожные (боязливые) личности

  • Н. Д. Левитов. Проблема компенсации в психологии

  • Ф. Н. Гоноболин. Психологический анализ педагогических способностей

  • Знание учителем своих учащихся

  • Способности учителя передавать знания учащимся

  • Речевая одаренность учителя

  • Организационные способности учителя

  • О способностях учителя к воспитательной работе

  • Г. С. Костюк. здібності та їх розвиток у дітей. Навчання і праця - шлях розвитку здібностей