Наукове дослідження психології особистості як дійсного (а не уявного лише) предмету вивчення, як унікальної, неповторної і цілісної системи, єдності, являє собою дуже велику проблему. Справа в тому, що сучасна наука не має головного - методу, який був би адекватним даному предмету. Метод виступає центральною ланкою всієї проблеми психології особистості, оскільки він є не лише засобом отримання наукових емпіричних фактів. Метод являє собою ще й засіб втілення наукового знання, спосіб його існування і зберігання.
Дане концептуальне розуміння методу дозволяє уявити собі логічно-послідовну схему дослідження: уявлення дослідника про психологічну природу особистості, які виникли в нього на підставі житейських фактів, засвоєних теоретичних знань та усвідомлення власного життєвого досвіду, зустрічаючись з новими фактами І новим досвідом, породжують проблему. її вирішення вимагає нових наукових емпіричних фактів, і метод з'являється, як, з одного боку, опредметнення уявлень, з іншого - як відображення проблеми, а ще з іншого - як ідеальна технологія, адекватна за своїми ключовими параметрами тій системі, яка має вивчатися, - тобто особистості.
Отримані під час застосування такого методу наукові (не житейські!) факти теоретично узагальнюються дослідником, порівнюються з попередніми уявленнями, результатами досліджень інших авторів, І тоді виникають нові уявлення і нові проблеми. Ця логічна схема, що чітко відображає концепцію методу як такого, майже зовсім не реалізується в дослідженнях особистості. На кожній її ланці маємо розриви і невідповідності. Так, цілісність, унікальність, єдність особистості визнається ЇЇ сутнісними (атрибутивними) ознаками практично всіма серйозними дослідниками. Але це уявлення дивним способом опредметнюється саме в часткові, уривчасті методики дослідження окремих (при цьому - штучно відокремлених) її елементів, І те класичне положення, що сума окремих частин ніколи не дорівнює цілісності, зовсім не враховується. Загальновизнаною є й така атрибутивна ознака особистості, як активність, що всупереч реактивності означає можливість особистості існувати, виходячи з власних цілей та ідеалів, а не лише відповідати на подразнення. Але чому ж це знання "опредметнюється" виключно у стимул-реактивних методах і методиках, до яких слід віднести і тести, і експеримент у його класичному вигляді, і різні форми опитування? Ця ж проблема спостерігається у дослідженні розвитку. Знову вихідні уявлення про складний процес саморозвитку, гетерогенність його механізмів втілюються у виключно "зрізові" методичні процедури, які лише констатують особливості даного конкретного моменту і ніяк не відкривають механізмів.
Відсутність методу, адекватного вихідним уявленням та об'єкту дослідження, породжує скепсис і розчарування та примушує дослідника добудовувати свої вихідні позиції самому, тобто шукати відповіді на поставлені питання не в об'єкті дослідження, а в книжках та власному досвіді. Це, як бачимо, дуже далеке від наукового пізнання.
Дуже типовий і яскравий приклад - Гордон Олпорт і його робота по створенню теорії особистості. Олпорт належить до тих небагатьох персонологів, які розуміли дійсно ключове значення проблеми методу у теоретизуванні з приводу природи особистості і віддавали собі звіт про існуючу вражаючу суперечливість між теоретичними уявленнями і способом зібрання емпіричних фактів, а отже, - і їх реальною цінністю. Він найбільш чітко І яскраво визначає істотними ознаками особистості цілісність і унікальність, і робить такий необхідний крок у бік розробки адекватних цим атрибутивним ознакам методів.
У Г.Олпорта ми зустрічаємо розподіл всіх існуючих методів дослідження особистості на дві полярні групи - номотетичні й ідеографічні. І цей розподіл виявляється настільки важливим, що, як доводить автор, йому відповідають два різні теоретичні підходи до вивчення особистості, які отримують ті самі назви, ідеографічний (морфогенетичний) підхід полягає у спробі досліджувати особистість як унікальну цілісність і передбачає застосування відповідних методів і методичних процедур.
Номотетичний підхід є, власне, традиційно існуючим напрямом - коли особистість штучно розкладається на складові, і якісь узагальнення намагаються отримати лише за допомогою набору великої кількості результатів, щоб вони стали статистично достовірними. Олпорт все зрозумів вірно, але у реальних своїх емпіричних дослідженнях використовував саме останній, номотетичний метод, і тому його наукові тексти читаються, як драматичні твори: ми відчуваємо, як важко йому ставати на той же шлях, який він критикує - отримувати узагальнення не від емпіричних даних, а завдяки власним роздумам.
Г.Олпорт не зміг створити методу, який опредметнив би його вихідні уявлення, і в цьому - його дійсна проблема. Вона, однак, є загальною для психології особистості. Більшість вчених вбачає її рішення у редукціонізмі: оскільки особистість - надто "завеликий" об'єкт, у ньому треба спочатку теоретично виокремлювати деякі частини, але не будь-які, а змістовні, тобто ті, дослідження яких буде, власне, адекватним вивченню всієї особистості.
Це звернення до так званого конституюючого начала особистості, безумовно, було кроком уперед. Але дуже швидко виявилася дивна річ - кожен дослідник виділяв різне конституююче начало. Якщо говорити про вітчизняну психологію, то в якості такої вихідної інстанції розглядалася і спрямованість (Л.І.Божович), і відношення (В.М.М'ясищее), і спілкування (О.О.Бодальов), і ієрархія діяльностей і мотивів (О.М.Леонтьєв), і вибірковість (М.Ф.Добринін), І установка (Д.М.Узнадзе), і емоційна спрямованість (Б.І.Додонов). Той самий процес спостерігаємо в зарубіжній психології. Лише З.Фрейд був до кінця послідовним. Безумовно, його підхід-теж редукція, і не дуже проаналізована. Але нас тут цікавить інше: саме Фрейду (і поки що тільки йому) вдалося втілити свої уявлення в метод, застосувати цей метод, отримати результати і саме на їх основі побудувати теорію особистості.
Інша справа, що змістовно Фрейд, власне, проігнорував атрибутивні ознаки особистості: і цілісність, і активність, і унікальність. Тому доля його теорії не відрізняється від усіх інших - часткове уявлення, побудоване на аналізі довільно обраної структури, не може дати нічого іншого, окрім того, що воно й сформувало. І якщо це претендує на всезагальність - виходить лише непорозуміння.
Чи може сучасна психологія особистості подолати кризу методу дослідження? Нам здається, що для цього Існують всі підстави.
"Некласична психологія" Л.С.Виготського (культурно-історична теорія) містить у собі важливі вихідні методологеми, подальша розробка і осмислення яких впритул підводять нас до створення адекватного методу дослідження особистості. З точки зору даної теорії, культура є ідеальним представництвом реальних здібностей людей, а психіка людини - соціокультурним і семіотичним утворенням, що розвивається в ситуаціях спілкування. Для психології це положення, як вважає Ф.Т.Михайлое, виявляється дійсним визначенням власного предмета дослідження: "1) формування в онтогенезі системоутворюючої вихідної здібності цілеспрямованого відношення до свого буття, світу його об'єктивних умов; 2) розвиток цієї здібності в багатстві чисельності її проявів (у мисленні, емоціях, волі, увазі І т. ін.); 3) перетворення їх у цілісність (єдність) усього суб'єктивного світу індивіду". Мова, таким чином, ведеться про вихідну (ключову) здібність людини, яка розвивається за власними законами і на цій підставі об'єднує всі психічні явища в єдине й унікальне ціле - особистість.
У цих міркуваннях ми вбачаємо суттєвий момент щодо методу дослідження - цілісність може бути досліджена адекватно, якщо реально вивчатиметься процес її виникнення і становлення, а не певний результат (post faktum). Таким чином, вихідна наукова проблема психологічного дослідження тут принципово змінюється - є проблемою не сама по собі цілісність особистості як факт, а процес її виникнення. Іншими словами, психологія особистості має починатися не з констатації наявних психічних структур і пошуку засобів їх подальшого аналізу, а з "проблеми формування людської суб'єктивності, проблеми засад процесу перетворення об'єктивних умов буття людини у внутрішній світ, що суб'єктивно переживається, опосередковує, спрямовує і мотивує життєдіяльність".
Так виникає ще один суттєвий методологічний аспект - вищі психічні функції людини (тобто - особистості, адже ми визначили її як форму існування людської психіки в цілому), взагалі, не дані як такі, а - задані, їх не можна дослідити, не задаючи індивіду засобів їх побудови. В цілому, мова йде про дослідження розвитку і дослідження у розвитку. П.Я.Гальперін зазначав: "Лише в генезисі розкривається д'Лена будова психічних функцій: коли вони повністю утворяться, будову їх стає неможливо розрізнити, більше того, вони відходять "у глибину і приховуються "явищем" зовсім іншого виду, природи і будови".
Викладені методологічні положення були упредметнені авторами культурно-історичної теорії в особливому методі дослідження - експериментально-генетичному. Смисл цього методу полягає в тому, що предметність діяльності і, відповідна до неї інтерпсихічна форма, організується і вибудовується самим експериментатором, з урахуванням відомих механізмів І теоретичних положень. Дослідник не створює стимули і не фіксує реакції - він організовує розвиток певного психічного процесу, він - поруч, а не "супроти", враховуючи те, що підсилено акцентував Л.С.Виготський: не лише об'єкт перед дослідником, але й дослідник - перед об'єктом. Такий спільний рух, спільно-розподілена діяльність і дозволяє дійсно вивчати, як виникає І розвивається та чи інша вища психічна функція, а, отже, як вона влаштована. Важливо зафіксувати і підкреслити: сама позиція дослідника тут є унікальною - він не "перед", а "поруч". Із своїми структурно-схематичними показниками ця позиція тяжіє до позиції психотерапевта (особливо в психоаналітичних і гуманістичних напрямках). Але є суттєва відмінність - експериментально-генетичний метод покликаний формувати і вивчати, а не долати проблеми, хоча останнє теж відбувається, але - неконтрольована, ніби мимовільно.
Логіка даного методу передбачає не просто фіксування особливостей тих чи інших емпіричних форм прояву психіки, а їх активне моделювання і відтворення в особливих умовах. Це і дозволяє розкривати їхню сутність, тобто закономірності виникнення і становлення в онтогенезі певних психологічних функцій. Тому конкретна реалізація експериментально-генетичного методу в дослідженнях з вікової та педагогічної психології як необхідний компонент включає формувальний експеримент.
Теоретичний рівень вивчення психічних процесів в експериментально-генетичному методі, на відміну від інших методів, спеціально задається дослідником через конструювання змістовно-операціональних сторін предметної діяльності. Причому специфічною особливістю подібного конструювання є те, що модель, створена дослідником з метою пізнавання, відповідає реальній внутрішній структурі самого психічного процесу.
Тут родовий психічний процес, будь-то спосіб мислення чи пам'ять, відтворюється окремим індивідом за тими соціально-культурними нормами, які зробили його здобутком духовної культури суспільства.
Говорячи словами Ф.Енгельса, експериментально-генетичний метод, фіксуючи власною організацією "об'єктивну діалектику речей", породжує "суб'єктивну діалектику ідей", складну діалектику психічного світу індивіда, який розвивається за законами відображення дійсності.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загальна психологія: Хрестоматія» автора Скрипченко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „С. Д. Максименко. Метод дослідження особистості“ на сторінці 1. Приємного читання.
