У сучасних науках про людину означені традиції знайшли своє втілення у вигляді двох конкуруючи суб'єктних підходів - соціально орієнтованого та індивідуально орієнтованого. Перший, як це можна зрозуміти, покладає якусь окрему спільноту (групу, колектив, народ, націю, державу, суспільство тощо) автономним, самопричинно діючим цілим, розглядає як самодостатній "соціальний організм", а окремій особистості відводить роль "гвинтика", "цеглинки4, "бджілки" тощо. Крайнім виявом такої соціально-орієнтованої позиції є різного роду маніпупятивні ігри типу "кожний має право на вільний вибір", коли, наприклад, влада говорить громадянину: "У тебе є свобода вибору, але лише за умови, що ти зробиш правильний вибір. Ти вільний давати клятву, приймати присягу, але лише за умови, що твій вибір буде правильний, тобто, якщо ти її приймеш. Якщо ж ти зробиш невірний вибір, то взагалі втратиш свободу вибору".
Індивідуально орієнтований підхід, навпаки, визнає суб'єктність тільки за емпіричним тілесним індивідом. Усе інше є або чимось суб'єктоподібним, квазісуб'єктним, або послуговується суб'єктними лаштунками, метафорами тощо. Згідно цьому підходу культура, суспільство, будь-які угрупування при дослідженні їхньої суб'єктної природи з необхідністю редукують до індивідуальної суб'єктності окремих людей з їхніми конкретними потребами і можливостями їх задоволення. У цьому розумінні коректно говорити про соціокультурні умови, але не детермінанти індивідуального розвитку окремої людини як суб'єкта діяльності, у тому числі і психічної. Зрозуміло, що поза соціокультурним середовищем людський індивід не може автентично актуалізувати свої суб'єктні потенції. Але незаперечним є також твердження, що ніякими зусиллями соціуму не можна перетворити на людину істоту, яка не є власне по-людськи суб'єктно запотенційованою. Навіть на етапі пренатального розвитку істота, що знаходиться в утробі матері-людини, уже є істота людська, - не тварина, яка, мовляв, тільки під впливом суспільства може стати людиною
Зрозуміло, що наукова думка не зупиняється на двох означених підходах, відшуковуючи різного роду компроміси, або просто інші парадигмальні схеми. Так, намагаючись захиститись від обвинувачення його в соліпсизмі і якось подолати онтичну самотність "я", Е. Гуссерль запропонував поняття інтерсуб'єктивності, як своєрідного над індивідуального поля текстів і дискурсів, змістів і значень, комунікативних форм тощо, яке єднає і опосередковує взаємодію індивідів, що в нього входять.
Свою історію і своїх прихильників має критеріальна модель, яка віднаходить силу, що панує І над людиною, і над суспільством. І це не обов'язково якась містична чи божественна сила. Так, наприклад, за М.О.Бердяєвим суб'єктом пізнання виступає ні що інше, як саме буття:
Зрозуміло, що розглядаючи кожну версію, слід врахувати своєрідність кожного з утворень, яким приписується статус суб'єкта. Проте, це не означає можливість маніпулювати онтопсихологічними критеріями суб'єктності, про які йшлося, і видавати дійсність за видимість. Напевно, саме поширення в світі такої несправжньої, симулятивної суб'єктності викликала настільки сильне розчарування у постструктуралістіе, що останні наважилися заявити про "смерть суб'єкта".
Отже, не можна не бачити розбіжностей у тлумаченні феномену суб'єктності, за* лежкість розуміння його сутності від парадигмальної установки дослідника, його світоглядної позиції, обраного ним об'єкту, предмету і конкретних завдань дослідження. При цьому цілком реально визнавати фундаментальну залежність індивідуального від суспільного, але ставити собі за мету дослідити ті, нехай навіть маловиразні суб'єктні інтенції і потенції, що мають бути притаманні окремій людській істоті, без яких вона просто неспроможна стати людиною навіть у найкращому соціокультурному оточенні і при застосуванні найефективніших методів соціалізуючого впливу.
Кожна з відомих у психології парадигм має якісь свої переваги, але має і свої обмеження. Тому, логічно поставити питання про те, чи задовольняє суб'єктна психологічна парадигма критеріям необхідності і достатності, а, якщо так, то за яких умов? Зважаючи на назву наступного підзаголовка, не важко здогадатися, що можливості цієї парадигми будуть розглядатися з позицій вчинкового підходу. Натомість, спробуємо обґрунтувати припущення про те, що поєднання принципу суб'єктності з учинковим принципом дозволяє синтезувати нову парадигму, яка по своїй суті відповідає запитам сучасної психології і дозволяє, певною мірою, конструктивно примирити суперечності, про які йшлося вище. Проте, розпочати цю справу варто з визначення основних положень вчинкового підходу.
Вчинковий вимір у психології
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Загальна психологія: Хрестоматія» автора Скрипченко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Суб'єктна парадигма; історія і сучасність“ на сторінці 3. Приємного читання.
