Зародження науки про індивідуальні відмінності

Диференціальна психологія

Психологія, як і решта наукових дисциплін, у процесі становлення і розвитку подолала три етапи: донаукового знання, природничо-наукового пізнання і гуманітарної парадигми. Донаукове знання здобувають через спостереження, нагромадження життєвого досвіду; воно характеризується невисоким рівнем узагальнення. Природничо-наукове пізнання зосереджене на встановленні й узагальненні причинно-наслідкових законо; мірностей і спирається на результати експерименту. Підхід, що відображає загальні властивості явищ, називають номотетичним (грец. потов - закон). На генезис властивостей і закономірностей при цьому зважають не завжди. Ігнорування окремих наукових "подій" розглядають як свідчення молодості науки, для якої одиничний феномен цінний тоді, коли може виявитися представником певного типу явищ, що дають змогу відкрити загальний принцип або закономірність. Тому одиничне має відносну цінність для розвитку пізнання.

Гуманітарна парадигма, на противагу цьому, зосереджується на унікальності явища, не ставлячи перед собою завдання статистично підтвердити достовірність даних. Підхід, що визнає як основну цінність індивідуальні особливості явища, називають ідіографічним (грец. idios - своєрідний і grapho - пишу). Психологічну систему або теорію, зорієнтовану на щось особливе, індивідуальне, називають ідіографічною.

Представником ідіографічного підходу вважають американського персонолога Гордона-Вілларда Олпорта (1897-1967). Він вважав, що психологія стане більш науковою (здатною робити прогнози про подальший розвиток особистості (дитини)), коли навчиться оцінювати одиничні тенденції у всій їхній складності. За Олпортом, необхідний глибокий і постійний інтерес до вивчення й аналізу одиничного випадку протягом тривалого проміжку часу, тобто лонгітюдні дослідження.

Ідіографічний підхід зосереджений на вивченні універсальних феноменів, оскільки визнає кожну людину унікальною. Психолог повинен користуватися такою теорією і такими методами, які зберігають і виявляють індивідуальні відмінності. Крім того, слід надати кожному випробовуваному можливість говорити його власною мовою, зберегти смисли, властиві конкретним людям, і зафіксувати смисли і суб'єктивні переживання за допомогою відносно неструктурованих, неформальних (open-ended), проективних та ін-терпретаційних методів. У поєднанні з іншими методами і підходами, зокрема непомітними і непрямими вимірюваннями особистості, використовують також особисті документи і біографії, що дає змогу провести своєрідну тріангуляцію (потрійне вимірювання) індивідуума. В ідіографічній психології віддають перевагу натуралістичним дослідженням, які проводять у повсякденних ситуаціях.

Домінування гуманітарної парадигми свідчить про зрілість наукової дисципліни і спостерігається не тільки в науках про суспільство і людину, а Й у науках про природу. Отже, диференціальна психологія природно виокремилася із загальної психології, в межах якої вона існувала тривалий час під назвою психології індивідуальних відмінностей. Оскільки значущість особливого у загальному стає дедалі більшою, то й метою вивчення стає індивідуальність.

На етапі найдавнішої людської історії процес індивідуалізації людини був латентним (прихованим) чинником розвитку суспільної свідомості, що все більше диференціювалася. Різні історіографічні джерела свідчать, що поняття "індивідуальність" як фундамент суб'єктивної реальності суспільство почало усвідомлювати лише в епоху Відродження. Проте вже мислителі Давнього Сходу й античні філософи створювали трактати, предметом опису й аналізу яких були спостережувані з повсякденному житті людські відмінності. Одним із прикладів вивчення індивідуальних відмінностей є "Держава" давньогрецького філософа Платона (428/427-347 до н. е.). У його ідеальній державі поділ людей здійснювали за їхніми особливостями. У другій книзі "Держави" міститься твердження: "...дві людини не можуть бути абсолютно однаковими, кожна відрізняється від іншої своїми здібностями, одній слід займатися одним, іншій - іншим". Платон запропонував "показові вправи", які можна було б використовувати в ідеальній державі для відбору воїнів, - своєрідний тест на профпридатність.

У працях Арістотеля (384-322 до н. е.) значне місце відведене аналізу групових відмінностей, зокрема видових, расових, соціальних, статевих і таких, що виявляються у психіці та моралі. Мислитель зробив припущення і про індивідуальні відмінності, хоч і не досліджував їх детально. Можна дійти висновку, що він частково зараховував їх до вроджених чинників з огляду на такі твердження: "Можливо, хтось може сказати: "Оскільки в моїй владі бути справедливим і добрим, то я, якщо захочу, стану кращим із людей". Це, звичайно, неможливо... Людина не зможе стати кращою, якщо у неї немає для цього природних задатків" ("Велика етика"). Учень Арістотеля, "батько ботаніки" Теофраст (прибл. 370-288 до н. е .) влучно описав портрети різних типів людей у трактаті "Етичні характери".

У середньовічній схоластиці індивідуальні відмінності привертали до себе порівняно мало уваги. Філософські узагальнення про природу розуму формулювали переважно на теоретичній, а не емпіричній основі. Тому дослідження індивідів відігравали надто малу роль у розвитку таких доктрин. Про інтерес до індивідуальних відмінностей християнського богослова Аврелія Августина (354-430) й італійського теолога-схоласта Фоми Аквінського (1225-1274) свідчить їх "психологія здібностей".

Тонкі спостереження містилися у висловах мислителів XVI-XVIII ст. Мішеля де Монтеня (1533-1592) ("Досліди", 1580), Жана де Лабрюйєра (1645-1696) ("Характери Теофраста", 1688), Франсуа де Ларошфуко (1613-1680) ("Сентенції і максими про мораль", 1665) та ін.

Експериментальне дослідження психічних явищ орієнтувалося спочатку на поняття і методи наук про фізичний світ. Тому основним вектором експериментального пошуку були загальні закономірності психічних процесів. Однак соціальна практика потребувала виокремлення насамперед тих ознак, які відрізняють одного індивіда від іншого.

Перехід від емпіричного пошуку відмінностей між людьми до розроблення наукового знання за допомогою експериментальних і математичних методів призвів до утворення спеціальної галузі знання - диференціальної психології. її предметом стали індивідуальні відмінності між людьми або групами людей, об'єднаними за якою-небудь ознакою (або сукупністю ознак). Тому витоки диференціальної психології закорінені ще в деяких напрямах донаукового, емпіричного знання, які навіть отримали власні назви. Так, характерологія прагнула звести відмінності між людьми до простих типів, тобто займалася складанням класифікацій за різними параметрами: як анатомо-фізіологічними, так і психологічними, обираючи, наприклад, як критерій здатність людини терпіти страждання. Яскравим представником характерології був Іммануїл Кант (1724-1804).

Психогностика намагалася встановити співвідношення між певними рухами, анатомічними характеристиками і властивостями характеру людини. У фізіогноміці, заснованій Йоганном Лафатером (1741 - 1801), риси обличчя, міміка і навіть просто зображення силуету людини були основою для прогнозування її поведінки. Прихильники френології (краніоскопії), яку розробляв Франц-Йозеф Галль (1758-1828), прагнули визначати особливості людини за формою черепа. А послідовники графології (абат Жан Мішон (1806- 1881)) діагностували ознаки індивідуальності за написанням букв, їх нахилом, натиском та іншими характеристиками точних рухів людини, відображеними в її почерку. Найдавніші пранауки хіромантія, астрологія ґрунтувалися на безпосередньому спостереженні індивідуально-типологічних відмінностей як прямої підстави для висновків. Усі ці сфери донаукового пізнання, свого часу визнані ненадійними і знехтувані позитивістською наукою, тепер переосмилюються у диференціальній психології. Завдання майбутніх досліджень - валідизувати прийоми емпіричних узагальнень і пов'язати їх із сучасними науковими результатами.

Нагромаджені в донауковий період дані стали основою для появи особливої форми несистематизованих знань про душевне життя - життєвої, або наївної, психології. Психолог Гарольд Келлі (нар. 1921) відзначив, що взаємодія між життєвою і науковою формами знань про людину - процес двосторонній: повсякденна культура впливає на думки і вчинки вченого, а результати науки модифікують життєві уявлення. Однак психологу слід усвідомлювати, що варто довіряти лише результатам наукових досліджень, не зважаючи на свої житейські переконання, здоровий глузд.

Із появою прикладного людинознавства, філософії, медицини, психології виникла потреба систематизувати спостереження. Звернення до зірок або ліній руки перестає задовольняти тих дослідників, які намагаються проникнути у таємниці організму людини, зрозуміти рушійні сили її поведінки і життя загалом. І надалі всі розділи диференціальної психології формуються під впливом практичних запитів, що виникли в різних галузях людської діяльності: виявлення серед вступників до школи дітей із затримками розвитку з метою комплектування для них спеціальних класів, відбір найпридатніших для певної професії кандидатів, створення індивідуальноорієнтованих прийомів психотерапії. Проте тісний зв'язок диференціальної психології з практичними завданнями не перетворює її на "обслуговуючу" дисципліну. Психологія індивідуальних, типологічних і групових відмінностей поступово стає самостійною наукою, зі своїми цілями і завданнями, теоріями і фактами, створенням і верифікацією наукових знань.

У 1796 р. завдяки помилці асистента Гринвіцької обсерваторії Дж. Кіннібрука був відкритий час реакції як психологічне явище (спостереження спиралися на метод "око і вухо", що вимагало координації зорової і слухової інформації). Кенігсберзький астроном Фреде-рік Бессель (1784-1846) зацікавився питанням про індивідуальні варіації свідчень різних спостерігачів. Психічне почали розглядати як процес, що має часову протяжність - початок, середину і кінець, а не як симультанний (одномоментний) феномен. Пізніше голландський дослідник Франс Дондерс (1818-1889) розробив спеціальну схему підрахунку часу реакції, який стали сприймати як показник ускладнення психічних процесів. Отже, стало можливим вимірювати й оцінювати певні психічні явища.

1897 р. І. Кант опублікував книгу "Антропологія з прагматичного погляду". Антропологією Кант назвав науку про людину, яка тісно пов'язана з аналізом людської природи і диференціально-психологічним аспектом її вивчення.

Дослідженню індивідуальних відмінностей сприяло впровадження в психологію експериментального методу. Німецький психолог Вільгельм Вундт (1832-1920) у 1879 р. в експериментальних лабораторних умовах

(хоч і за допомогою методу інтроспекції) розпочав вивчення психічних процесів, зокрема апперцепції (лат. ad - до і perceptio - сприймання) - результату впливу життєвого досвіду людини на її сприймання. Використовуючи цей досвід, людина висуває гіпотези про особливості об'єкта, що сприймається, осмислює його. Сприймання залежить від індивідуальних особливостей того, хто сприймає, тощо. Подібні лабораторії відкривали і в інших країнах Європи та Америки,

Розвиток позитивістської психології прискорило виведення основного психофізичного закону Фехнера - Вебера (Е = const In Л, де Е (Empfindung) - величина відчуття, a R (Reiz) - величина подразника), завдяки чому "світлий" і "тіньовий" боки життя виявилися пов'язаними між собою простою алгебраїчною залежністю ("парадокс Фехнера" - зоровий феномен, що спостерігається за різного рівня освітлення сітківки лівого і правого очей: якщо перед одним оком помістити нейтральний світлофільтр, то об'єкти, які сприймаються бінокулярно, сприйматимуться темнішими, а монокулярно - світлішими). В. Вундт не досліджував проблем індивідуальної психології, оскільки вважав, що експериментальна психологія і є індивідуальною (на відміну від "психології народів", у якій експериментальний метод нібито непридатний). Та вже перші учні Вундта - Бміль Крепелін (1856-1926), Джеймс-Маккін Кеттел (1860-1944) та інші - почали застосовувати експеримент для вивчення індивідуальних особливостей людей.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Диференціальна психологія» автора Палій А.А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Зародження науки про індивідуальні відмінності“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Теоретико-методологічні засади диференціальної психології

  • Зародження науки про індивідуальні відмінності
  • Становлення концептуальних ідей, завдань, методів і напрямів диференціальної психології

  • Принципи і методи диференціальної психології

  • Методологія, методика і методи дослідження диференціальної психології

  • Психогенетичні методи

  • Історичні методи

  • Тестування в диференціально-психологічних дослідженнях

  • Математичні методи і продуктивність їх застосування

  • Лонгітюдні, порівняльно-вікові та генетико-моделювальні дослідження

  • Канали отримання інформації про індивідуальність

  • Вплив середовища і спадковості на людину

  • Трактування спадковості і середовища у диференціальній психології

  • Людина як представник біологічного виду Homo sapiens

  • Організм як чинник індивідуальності

  • Особистість - психологічний носій соціальних властивостей

  • Диференціально-психофізіологічний вимір детермінації індивідуальних відмінностей

  • Формальні і змістові властивості індивідуальності

  • Історико-психологічний аналіз трактування темпераменту

  • Конституційні теорії темпераменту

  • Конституційна типологія особистостей В. Шелдона

  • Описова теорія темпераменту Г. Хейманса і Е. Вірсми

  • Уявлення про темперамент Г.-Ю. Айзенка

  • Спеціальні типи вищої нервової діяльності за І. Павловим

  • Психологічні теорії темпераменту

  • Структура темпераменту в теорії В. Русалова

  • Диференціальна психологія міжстатевих відмінностей

  • Теорії і концепції розвитку статевої ідентичності

  • Еволюційна теорія статевого диморфізму В. Геодакяна

  • Етологія статі

  • Міжстатеві відмінності у психологічних якостях

  • Особливості моральної свідомості чоловіків і жінок

  • Диференціація характеру

  • Диференціально-психологічний аналіз структурних компонентів характеру

  • Акцентуації характеру як реакція особистості на фрустрації

  • Типологічний підхід до характеру особистості

  • Особистісні типи

  • Класифікація психологічних типів за К.Г Юнгом

  • Ідіографічний підхід до особистості

  • Факторна структура особистості

  • П'ятифакторна модель вивчення особистості (РРМ)

  • Диференціальна когнітологія

  • Психомоторні стилі як комплекс форм моторної активності

  • Диференціація уявлень і уяви

  • Індивідуальні особливості уваги і пам'яті

  • Стильові характеристики мислення

  • Диференціальна психологія здібностей

  • Історія досліджень і розвиток проблематики психології здібностей

  • Зв'язок здібностей із їх задатками і обдарованістю

  • Типи інтелектуальних здібностей

  • Дивергентні здібності (креативність)

  • Пізнавальні стилі

  • Типи інтелектуальної обдарованості

  • Психічні механізми компетентності, таланту і мудрості як форм інтелектуальної обдарованості

  • Талант як реалізація екстраординарних можливостей особистості

  • Мудрість як форма інтелектуальної зрілості

  • Геніальність як прояв обдарованості

  • Розумова відсталість і деменція

  • Тестування здібностей особистості

  • Диференціально-психологічні характеристики інтелекту

  • Характеристика тестолотічних підходів до інтелекту

  • Теорії, що грунтуються на розумінні інтелекту як цілісного утворення

  • Багатофакторні теорії інтелекту

  • Експериментально-психологічні теорії інтелекту

  • Генетичний підхід до вивчення інтелекту

  • Соціокультурний підхід до розуміння інтелекту

  • Процесуально-діяльнісний підхід до розуміння інтелекту

  • Освітній підхід до вивчення інтелекту

  • Інформаційний підхід до вивчення інтелекту

  • Функціонально-рівневий підхід до розуміння інтелекту

  • Регуляційний підхід до розуміння інтелекту

  • Онтологічний підхід до розуміння інтелекту

  • Основні проблеми й суперечності дослідження інтелектуальних здібностей

  • Спадковість і середовище в детермінації інтелектуальних відмінностей

  • Стійкість результатів у тестових вимірюваннях інтелекту

  • Взаємозв'язок загального інтелекту і шкільної успішності

  • Зв'язок інтелекту з енергетичними та інформаційними параметрами особистості

  • Когнітивні стилі як детермінанти індивідуальних відмінностей

  • Теорії, пов'язані з дослідженням когнітивних стилів

  • Теорія когнітивного темпу

  • Психологічна характеристика основних когнітивних стилів

  • Вузькість - широкість категорії

  • Взаємозв'язки когнітивних стилів і їх співвідношення з продуктивними аспектами інтелектуальної діяльності

  • Когнітивні стилі у структурі індивідуальності

  • Диференціальна специфіка феномену креативності

  • Здатність до творчості. Зв'язки творчості й інтелекту

  • Концепція взаємозв'язку креативності та інтелекту М. Воллаха і Н. Когана

  • Основні концептуальні підходи до креативності

  • Зв'язок креативності з душевними розладами і геніальністю

  • Механізми і чинники креативності

  • Детермінанти міжтрупових відмінностей

  • Вплив суспільної стратифікації на сімейне середовище

  • Вплив статусного рівня на інтелект

  • Диференціальні крос-культурні дослідження рас, націй, етносів

  • Специфіка крос-культурних досліджень

  • Культурні відмінності і їх вияви

  • Література