Це можливо здійснити за планом утворення "Кавказької Федерації", до якої могли б увійти як три кавказькі держави СНД, так і внутріросійські автономні утворення. Центр поступався б цьому районові культурно-економічною автократією, проте забезпечував би жорсткий стратегічний централізм. Це привело б до вкрай гнучкої системи, заснованої не на насильстві, окупації чи уніформалізації кавказької різноманітності, а на усвідомленні єдності та спільності континентальної долі.
Російські аналітики підкреслюють особливу геополітичну роль Вірменії, традиційного і надійного союзника Росії на Кавказі, найважливішою стратегічною базою для попередження турецької експансії на північ і схід. Й навпаки, в наступальному геополітичному аспекті Вірменія важлива як етнокультурна спільнота, яка безперервно поширюється на південь, на територію Туреччини, де знаходиться значна частина стародавньої Вірменії та її головна святиня - гора Арарат. Расова і лінгвістична спорідненість пов'язує вірмен із курдами - це найважливіший етнічний чинник, який може бути використаний для провокування геополітичних потрясінь у середині Туреччини. При цьому вкрай важливо створити сухопутний коридор, котрий перетинатиме весь Кавказ і надійно зв'язуватиме Вірменію із "хазарським трикутником".
Вірменія важлива ще й тому, що спираючись на історичну та етнічну близькість з Іраном, вона могла б слугувати одним із важливих чинників для поширення євразійського імпульсу від Центру до іранського субконтиненту. Це означає можливість утворення осі Москва-Єреван-Тегеран.
Російські геостратеги вважають, що до Ірану (ні в якому разі до Туреччини) доцільно було б прив'язати також Азербайджан, акцентуючи на шиїзмі, етнічній близькості з іранським Південним Азербайджаном та історичних зв'язках. Таким чином, головним стратегічним променем "Москва-Тегеран" через Єреван дублювався б промінь "Москва-Баку-Тегеран", утворюючи свого роду геополітичний ромб, симетричний балканському. Загалом, між Балканами і Кавказом існує багато геополітичних паралелей. і найголовніше: саме тут яскраво проявляється дія найважливішого геополітичного закону - широтні процеси провокують жахливі конфлікти, меридіанні зв'язки ведуть до стабільності та врівноваженості. Особливо виразно це віддзеркалюється на подіях, пов'язаних із громадянською війною в Югославії, та на вірмено-азербайджанському конфлікті через Нагірний Карабах. Сама ж карабахська проблема у загальних рисах аналогічна проблемі Македонії. Тому для стабілізації всього регіону російські фахівці пропонують Кремлю налагодити найтісніші прямі зв'язки з Карабахом, щоб зробити цю територію точкою рівноваги всієї Кавказької геополітичної системи. Для цього пропонується створити умови, за яких карабахський переговорний процес мав би оптимальне коло учасників - чотири сторони: Азербайджан, Вірменія, Росія та Іран, виключаючи всіх атлантистіе, чия політична присутність у регіоні, на думку російських фахівців, недоцільна з геополітичних міркувань.
На нашу думку, хоча в цьому випадку наведені погляди вкрай радикальних російських геостратегів, які не репрезентують погляди всієї політичної еліти РФ, у подальшому в міру загострення боротьби за регіональне і світове панування їх погляди набиратимуть все більшої ваги в російському суспільстві, що може призвести до практичного втілення цих геостра-тегічних ідей у повсякденну зовнішню і внутрішню політику Росії. Особливо це набуло значення з приходом В. Путіна до влади.
Матеріали свідчать, що громадська думка Росії, на відміну від думки правлячої еліти, не має чітко виявленої прозахідної орієнтації, в ній радше превалюють підозрілість і ворожість, які останніми роками активно нав'язуються російськими ЗМІ. Це обумовлено, насамперед, перетворенням США на найпотужніший силовий центр і звуженням спектру впливу Росії до ролі однієї з двох опор ненадійної системи ядерної рівноваги. Таким чином, політика РФ у найближчій перспективі залежатиме від динаміки розвитку російських громадсько-політичних сил, а також від спроможності Й готовності провідних Західних держав належним чином враховувати інтереси Росії.
Наскільки, світове лідерство Сполучених Штатів не завдаватиме шкоди РФ, настільки вона не буде зацікавлена брати на себе роль опонента, а в нинішньому кризовому становищі й не в змозі відігравати такої ролі. Проте відсутність антиамерика-нізму ще не означає проамериканізму. Міжнародні позиції, які зберігає Росія, глибоко вкорінене усвідомлення відповідальності за становище в світі диктують політику підтримки миротворчих дій США у поєднанні з критикою гегемоністських тенденцій та активним сприянням формуванню багатополюсної демократичної глобальної системи.
У російсько-американських відносинах завершився "романтичний" період, вже не лунають декларації "стратегічного партнерства", і провину за це у Москві покладають на Вашингтон. Зростає кількість питань, де позиції двох держав не сходяться: боснійський вузол, санкції проти Іраку, зокрема його окупація американцями, продаж росіянами ядерної технології Ірану, розширення НАТО, інтеграційний процес в СНД, тиск на керівництво Грузії та України щодо прийняття рішення про вступ до НАТО тощо. Особливе несприйняття викликають активність США на пострадянському просторі, намагання поширити свій вплив за рахунок російського чинника і на противагу йому. Американці енергійно проникають до мусульманських республік колишнього Радянського Союзу, націлившись головним чином на природні багатства регіону, який, очевидно, буде одним із "енергетичних клондайків" XXI століття.
По суті, Москва, втративши глобальну роль, намагається окреслити досить скромну зону своїх особливих інтересів, а Вашингтон відмовляється їх визнати, причому не лише в Центральній і Східній Європі, а й на території колишнього Радянського Союзу. США прагнуть зміцнити своє положення єдиної супердержави, запобігти появі суперників і забезпечити собі контроль над ресурсами. Проте, при цьому протиставляють російські інтереси американським. Протидія природним інтеграційним тенденціям на пострадянському просторі загрожує життєвим інтересам Росії. Історичний шанс на російсько-американське партнерство може бути втрачений, а новий тур конфронтації із США та їх союзниками серйозно ускладнив би й демократичне реформування країни.
Більшість російських політиків вважають, що за Центральну Азію, її багатство і кордони Росія разом з Іраном та Індією суперничають зі США, Великою Британією, Туреччиною та Пакистаном. Останні, зокрема, свого часу підтримали наступ талібів з метою захоплення влади в Афганістані. Якщо б це вдалося, енергетичний експорт із Центральної Азії отримав би вихід на південь через Афганістан і Пакистан, в обхід як Росії, так Й Ірану. Це викликало б значний приплив іноземних інвестицій до Центральної Азії, різко змінило б економічний, політичний і військовий баланс сил у регіоні не на користь Москви та її союзників.
Проте, події останніх років, особливо військове втручання США у збройне протистояння в Афганістані кардинально змінило ситуацію, до якої американська правляча еліта не була готова навіть морально. Саме американськими руками та їх союзниками по НАТО росіяни вирішують проблеми отримання мусульманських радикалів у Центральній Азії.
На думку автора розділу даного навчального посібника, для української дипломатії та перспектив зовнішньоекономічної діяльності в державах Східної Азії та АТР необхідно звертати увагу на особливості формування таких варіантів військово-політичних союзів між Росією, Іраном, Китаєм та Індією; Німеччиною, Росією і Японією; Росією, Іраном, Іраком та Сирією.
Нині для такого геополітичного будівництва існує декілька важливих завдань. Перш за все, це вісь Росія-Іран-Індія з подальшим можливим залученням ісламських регіональних гігантів Південно-Східної Азії - Малайзії та Індонезії. Стратегічний паралелограм Євразії: Росія-Китай-Індія- Іран (всі ці держави, включаючи Китай, виявляють готовність до компромісів заради успіху загальної геополітичної стратегії). Раніше російськими геополітиками розглядався також середньо-східний силовий трикутник Росія-Іран-Ірак, хоча знищення режиму Саддама Хусейна та окупація американцями Іраку позбавила таку регіональну геополітичну перспективу на найближчі 30-40 років.
По-справжньому важливе, дійсно центральне місце Росія займає у таких континентальних геополітичних осях, які пролягають через Москву, а саме: Німеччина-Росія-Японія і Німеччина-Росія-Китай, що знову виринають із піввікового небуття і знову починають поки ще не явну, проте невпинну боротьбу за своє місце під сонцем.
Одночасно основна увага явних та не явних супротивників і можливих союзників Росії нині прикута до Тегерана, як до центру, де приймаються рішення керівництвом саме Ісламської Республіки Іран.
Аналіз геополітичних намірів іранського керівництва свідчить, що Ісламська Республіка Іран реалізацію власної зовнішньої стратегії спрямовуватиме, залежно від стану міждержавних відносин з країнами того чи іншого регіону, на таких диференційованих напрямках, в тому числі із задіянням всього потенціалу спецслужб і арсеналу ведення ІВ:
• o суміжних країн (Іраку, Пакистану, Вірменії, Азербайджану): збір інформації щодо противників іранського режиму, військові приготування сусідів та опозиції; проведення як окремих терористичних актів, так і превентивних військових операцій із застосуванням спецпідрозділів та частин регулярних військ;
• o США, Ізраїлю, Туреччини та Саудівської Аравії, підготовка країни до відбиття можливої агресії з їх боку; проведення терористичних акцій як на території зазначених держав (з метою дестабілізації їх внутрішньої ситуації), так і проти їх громадян та представництв у різних регіонах світу; в підривних акціях проти Ізраїлю та Саудівської Аравії можуть використовуватися бази ісламських фундаменталістів у Йорданії, Лівані та Сирії;
• o країн Західної Європи: підготовка до відбиття можливої агресії з їх боку; проведення періодичних терористичних акцій з метою залякування противників режиму; організація психологічного тиску для зниження антиіранських настроїв серед населення і в урядах цих держав; проникнення у сферу економічного, політичного, військового та культурного життя шляхом придбання агентури впливу у вищих колах; проведення науково-технічного та промислового шпигунства (особливо в ракетно-ядерній галузі);
• o мусульманських країн СНД (Кавказ, Середня Азія, особливо в Азербайджані, Туркменистані та Таджикистані): придбання позицій впливу; проведення, при необхідності, заходів щодо дестабілізації ситуації та просування у владні структури проіранських сил; створення умов для використання їх посередницьких функцій у придбанні та постачанні в Іран забороненої для експорту в цю країну зброї, військової техніки, спорядження, технологій, сировини й компонентів для виробництва зброї масового ураження (посередниками можуть бути приватні та державні фірми, а також інші структури Йорданії, Китаю, Лівії, Лівану, Сирії, Таджикистану і Туркменистану);
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціально-правові основи інформаційної безпеки» автора Петрик В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Російська Федерація“ на сторінці 3. Приємного читання.
