Імператив геополітичної експансії в південному напрямі визначає і структурну форму областей, що входять до складу адміністративних кордонів Росії або до складу дружніх (союзних) З Росією держав СНД. "Російським Півднем", у більш обмеженому розумінні, вважаються такі зони:
• 1. Північ Ватіканського півострова від Сербії до Болгарії.
• 2. Молдова, Південна і Східна Україна.
• 3. Ростовська область і Краснодарський край (порт Новоросійськ).
• 4. Кавказ.
• 5. Східне і північне узбережжя Каспію (територія Казахстану і Туркменистану).
• 6. Середня Азія, включаючи Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і Таджикистан.
• 7. Монголія.
Російські аналітики вважають, що над вказаними зонами Росією встановлено стратегічний контроль. Всі вони розглядаються як база подальшої геополітичної експансії на південь, а не на "вічні" кордони Росії. Робимо висновок, що розпад СРСР і поява самостійних політичних утворень на базі колишніх союзних республік дає вражаючий приклад того, що відмова від експансії до південних берегів континенту (вивід військ із Афганістану) неминуче призводить до відкату надійності кордонів Москви далеко на північ, углиб континенту.
Таким чином, вважається, що "новим геополітичним порядком" (континентальним та євразійським) на Балканах повинен бути порядок, заснований на заохоченні всіх інтеграційних процесів по осі Північ-Південь. Це означає, що слід максимально сприяти зміцненню зв'язків у напряму Белград-Афіни, Софія-Афіни. Виходячи з того, що регіон Балкан має мозаїчну і вкрай складну конфігурацію, для Москви теоретично ідеальним рішенням став би проект загальнослов'янської південної федерації, до якої увійшли б Сербія, Болгарія, Македонія, Чорногорія та Сербська Боснія. Проте цей проект навряд чи може бути реалізований найближчим часом. Якщо підключати Туреччину до вирішення болгарської проблеми, тобто сприяти покращанню турецько-болгарських відносин на шкоду болгарсько-російським, то вся євразійська континентальна політика тут може зазнати поразки.
На думку певної досить впливової групи російських геостратегів, "суверенітет України - це негативне для російської геополітики явище, яке, в принципі, легко може спровокувати збройні конфлікти". Це обумовлено тим, що втрачаючи чорноморське узбережжя від Ізмаїлу до Керчі, Росія отримує дуже довгу прибережну полосу, реально не контрольовану Москвою, що не може не викликати занепокоєння щодо безпеки незалежності РФ. Чорне море не заміняє собою вихід до "теплих морів" і його геополітичне значення різко падає через постійний натовський контроль Босфору та Дарданелл. Проте, контроль Чорноморського узбережжя, щонайменше, дає можливість забезпечити безпеку центральних регіонів від потенційної експансії турецького впливу, і є досить зручним, надійним кордоном, що не потребує великих витрат. Тому поява на цих землях нового геополітичного суб'єкта (який, до того ж прагне увійти до Атлантичного союзу) вважається абсолютною аномалією, "до якої могли призвести лише відверто безвідповідальні, з геополітичної точки зору, кроки".
Стратеги із Російського центру спеціальних метастратегічних досліджень упевнені, що Україна як самостійна держава з певними територіальними амбіціями є загрозою для всієї Євразії, і без вирішення української проблеми взагалі говорити про континентальну геополітику немає сенсу. Це не означає, що культурно-мовна або економічна автономія України повинна бути обмежена, і що вона повинна стати суто адміністративним сектором російської централізованої держави. Росіяни вважають, що водночас, стратегічно Україна має бути стійкою проекцією Москви на півдні та заході.
У цьому контексті, на думку автора даного розділу, слід вважати, що практична реалізація пропозицій фахівців Національного інституту стратегічних досліджень України щодо проведення політики на обмеження можливостей втягнення України в орбіту російської геополітики, зважаючи на наявний російський потенціал та можливості, вкрай ускладнена і буде постійно викликати напруженість у російсько-українських відносинах доти, доки українська еліта буде мати слабкі, насамперед, економічні позиції в регіоні.
Стосовно ситуації між Чорним та Каспійським морями російські аналітики вважають, що Кавказ складається з двох геополітичних рівнів: Північний Кавказ і територія трьох суверенних кавказьких держав - Грузії, Вірменії та Азербайджану, безпосередньо до цього сектора прилягає територія російських земель від Таганрога до Астрахані, тобто всі російські землі, розташовані між Чорним морем і Каспієм, куди вклинюється простір Калмикії.
Увесь цей регіон є вкрай важливим стратегічним вузлом, тому що його народи мають велику соціальну динаміку, давні гвополітичні традиції, а сам він безпосередньо межує з натов-ською Туреччиною, яка, зі свого боку, стратегічно контролює прикордонну зону, що належить єдиному простору гірського масиву Кавказу.
Це одна із най вразливіших точок російського геополітичного простору, і не випадково саме ці території традиційно були ареною жорстоких воєнних подій між Росією, Туреччиною та Іраном. Контроль над Кавказом відкриває, на першому етапі, вихід до "теплих морів". І кожне (навіть незначне) переміщення кордону на південь (або на північ) означає суттєвий виграш (або програш) всієї континентальної сили.
Північний Кавказ у складі Росії і власне Кавказ - мають також своє потенційне продовження ще на південь. Це додатковий, суто потенційний пояс, що знаходиться за межами не лише Росії, а й держав СНД, складається з Південного Азербайджану (територія Ірану) і північних районів Туреччини, переважно заселених курдами та азербайджанцями. Весь цей регіон - така ж етнокультурна проблема для Туреччини та Ірану, як і кавказькі етноси, що входять (або входили) до складу Росії. Натомість, є всі об'єктивні передумови для розширення континентального впливу вглиб кавказького простору.
Весь Північний Кавказ і все, що пролягає на північ від нього, повинно підпорядковуватися виключно меридіональній орієнтації. Стратегічні центри так званого "хазарського трикутника" повинні розвивати самостійні географічні ланцюги, які розгортаються суворо на південь - від Ростова через Краснодар до Майкопа, Сухумі та Батумі; від Ставрополя до Кисловодська, Нальчика, ОрджонІкідзе, Цхінвалі та Тбілісі; від Астрахані до Махачкали. Авторами російського проекту дослідження робиться висновок, що будь-яке широтне розмежування етнічних регіонів Закавказзя не слід підтримувати, а меридіанну інтеграцію - навпаки, зміцнювати. Так, наприклад, важливо всякими засобами відірвати активну сепаратистську Чечню від Дагестану (та Інгушетії), зачинивши їй вихід до Каспію. Якщо залишити Чечні лише Грузію, що лежить на півдні, то вона буде геополітично контролюватися з усіх сторін, і управляти нею можна буде, зокрема з боку православної Грузії.
Російські геостратеги вважають, що до Грузії слід прив'язати також частково Дагестан та Інгушетію, що може призвести до утворення автономної північно-кавказької зони, розвиненої економічно, проте стратегічно повністю підконтрольної Росії та євразійсько орієнтованої. Загальний переподіл Північного Кавказу міг би вирішити й осетинську проблему. Утворена на етнічному підґрунті ( Осетія) втратила б риси національно-державного утворення, набуваючи суто етнічного і культурного, лінгвістичного та релігійного значення. Відповідно до тієї ж меридіанної логіки важливо пов'язати Абхазію напряму з Росією.
Всі ці кроки спрямовані до таких її геополітичнихї цілей - зміцнення євразійського телурократичного комплексу і підготовки його планетарного тріумфу в дуелі з атлантизмом. Тому російські геостратеги називають цей план "Новим геополітичним порядком на Кавказі". Він пропонує відмову від традиційного підходу до існуючих політичних утворень як до "держав-націй", тобто жорстко фіксованих адміністративних утворень з постійними кордонами та завершеною владною структурою. "Новий геополітичний порядок на Кавказі" передбачає повну перебудову існуючих політичних реалій та перехід від моделі взаємовідносин "держава-держава" або "нація-нація" до суто геополітичної системи "Центр-Периферія", причому структура периферії повинна визначатися не політичною, а етнокультурною диференціацією.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Соціально-правові основи інформаційної безпеки» автора Петрик В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Російська Федерація“ на сторінці 2. Приємного читання.
