Розділ «8.3. Пропагандистські дії в XX столітті»

*163: { Katz Р.Р. Intelligence for psychological operations // Military propaganda. Psychological warfare and operations. – New York, 1982. – P. 126.}

1) справжні нацисти – 10%;

2) майже нацисти – 25%;

3) неполітичні німці – 40%;

4) пасивні антинацисти – 15%;

5) активні анти нацисти – 10%.

Для другої світової війни характерною є сувора цензура, що заважало роботі мас-медіа. Якщо, наприклад, репортери спокійно працювали в першу світову війну, то на початку другої це було вже важко. Наводять навіть такий факт, коли журналіст попросив текст листівки, яку мільйонним тиражем уже було розповсюджено у Німеччині, а британський чиновник відмовив йому зі словами: "Ми не розкриваємо інформацію, яка може бути цікавою для супротивника".

Відповідне управління було створено в середині 1940 p., що відразу спростило ситуацію. Як і в першу світову війну, контроль застосовувався на рівні джерела інформації. Цензура працювала до того, як тексти потрапляли в газети. Було лише чотири випадки за всю війну, коли газети потрапляли в ситуацію поза законом.

Досить широко у Великій Британії застосовувалася візуальна комунікація. Плакати були випущені на всі теми, які відомі й нам, включаючи варіант радянського плаката "Балакучий – знахідка для шпигуна". Плакати працювали проти чуток, закликали до економного життя, закликали жінок до роботи на фабриках.

Змінилася кінопродукція. Оскільки треба було здобути підтримку населення, на екрани вперше як герої з'явилися прості люди. Це навіть дало змогу використати у виробництві старі довоєнні сценарії. Контроль за процесом кіноіндустрії був спрощений тому, що целулоїд, з якого робиться плівка, був занесений до переліку військових матеріалів. Отже, жоден фільм не міг бути випущений, якщо на нього не дали "добро" військові.

З вересня 1941 р. у Великій Британії почав працювати відповідний підрозділ, що займався політичною війною. Досить потужно використовувалося радіо, створювалися відповідні радіостанції, що передавали інформацію з поневолених Гітлером країн, наприклад, Нідерландів. Це давало можливість населенню цих країн відчути опір, що чинився певними силами в середині країни. У 1942 р. Бі-Бі-Сі провадила роботу на 23 мовах.

У США в червні 1942 р. також був створений підрозділ військової інформації. Для Голівуда було складено список важливих з позиції військових завдань, до якого увійшли такі:

· роз'яснювати, чому Америка воює;

· відображати Об'єднані Нації та їхні народи:

· допомагати в роботі й у випуску продукції;

· піднімати бойовий дух на фронтах;

· відображати героїзм військових.

Міністерство оборони США виділяло щорічно 50 млн доларів на створення кінофільмів. Це було необхідно ще й для того, щоб навчити велику кількість резервістів військової справи. Сім американських фільмів "Чому ми воюємо" були обов'язковими для призовників, а перший з них "Прелюдія війни" подивився і широкий цивільний загал у 1943 р. З 1942 р. у Лондоні до Бі-Бі-Сі приєдналося американське радіо. У 1943 р. "Голос Америки" вів передачі 46 мовами 50 годин на добу, маючи 36 радіопередавальних станцій.

У військах у Північній Африці під керівництвом генерала Ейзенхауера було створено підрозділ психологічної війни, який мав справу з листівками та іншими видами пропагандистської комунікації. Потім він був підкріплений британськими цивільними і став підрозділом союзних сил. Додатково у Лондоні був заснований комітет, який мав погоджувати дії військової і цивільної пропаганди.

У Радянському Союзі для підтримки патріотизму відродили історичні реалії минулого, повернули старий варіант військової форми, новий статус здобула церква, яку теж можна розглядати як канал масового впливу. Уже через два тижні після початку військових дій почали показувати військову кінохроніку. Особливий статус мало художнє кіно. До старих фільмів дознімали нові кінцівки, де герої, наприклад, Чапаев, закликали до боротьби з німецько-фашистськими загарбниками. Тобто ті труднощі, з якими стикалися люди, можна було подолати лише за інтенсивної ідеологічної підтримки з боку різних видів пропаганди. Радянській Союз активно використовував усі види візуальної комунікації (поштові марки та листівки, плакати, монети), що завжди є досить ефективним засобом впливу.