Розділ «8.5. Еволюція інституціоналізму. Неоінституціоналізм та його основні представники»

Формування соціально-інституціональних технократичних теорій належить до 60-80-хрр. XX ст.

Предметом дослідження сучасних технократичних концепцій є соціально-економічні наслідки науково-технічного прогресу на різних фазах його сучасного розвитку. Центральними теоріями цього напрямку інституціоналізму є:

- теорії індустріального та нового індустріального суспільств

- теорія постіндустріального суспільства

- теорія суспільства "третьої хвилі"

- теорія інноваційно-підприємницької економіки

- теорія суспільства знання

- теорія інформаційного суспільства

- теорія постекономічного суспільства та ін.

Теорії індустріального та нового індустріального суспільства створюються в 60-і рр. XX ст. й представлені дослідженнями таких мислителів-теоретиків, якДж. К. Ґелбрейт, В. Ростоу, Ж. Еллюль, Р. Арон. Головні проблеми, які ними розглядаються, - це:

- визначення стадій економічного зростання

- економічні ознаки індустріального суспільства

- форми еволюції підприємництва та ринку

- посилення ролі техноструктури тощо

Відомий американський економіст і соціолог Джон Кеннет Ґелбрейт народився в селищі Айона Стейшн в канадській провінції Онтаріо. З 1927 р. до 1936 р. навчався в університетах Торонто, Берклі (де здобув докторський ступінь у 1934 р.) і Кембриджа (Великобританія). Більша частина життя професора Дж. Ґелбрейта пов'язана з Гарвардським університетом, у якому він працював понад шістдесят років - з 1934 р. до 1939 р., з 1949 р. до 1961 р., і з 1963 року, займаючи посади від стажиста до почесного професора.

Він виявив цікавість до багатьох галузей знань: економічної історії, проблем відсталості, досліджень у галузі кредитно-грошових відносин. Його внесок в економічну теорію - вивчення ролі організацій в умовах сучасного капіталізму.

Наукова кар'єра Дж. К. Ґелбрейта поєднувалась з активною політичною діяльністю. Дж. Ґелбрейт - член Демократичної партії і на посаду президента США не висувався тільки тому, що народився в Канаді. З 1941 р. до 1943 р. працював заступником голови Комісії з урегулювання цін, після закінчення Другої світової війни був призначений директором відділу економічної безпеки Державного департаменту США, був особистим радником президента Дж. Ф. Кеннеді і як економіст-практик впливав на американську економічну політику в 60-ті роки XX ст. Будучи послом в Індії з 1961 р. до 1963 р., він цікавиться проблемами відсталості цієї країни. У 1969 р. Дж. Ґелбрейт видає дві книги про Індію. В "Теорії масової бідності" (1978) синтезує свої дослідження з проблем відсталості. На відміну від представників панівних концепцій того часу, які пояснювали бідність браком капіталу, традиційними антиекономічними заходами, браком заощаджень, Дж. Ґелбрейт показує існування "рівноваги бідності", що стало можливим через пристосування індивідів до нестійкого навколишнього середовища. Дж. Ґелбрейт і всі економісти-інституціоналісти вважають, що вивчення економічних явищ передбачає врахування соціальних і культурних факторів. Впродовж п'яти років він редагував "Форчун" - журнал великого бізнесу. У 1967-1968 рр. обирався головою національного об'єднання на захист демократії, у 1971 р. - президентом Американської економічної асоціації, а з 1984 р. до 1987 р. був головою ради Американської академії наук та мистецтв.

Дж. Ґелбрейт - почесний професор понад 30 університетів, має численні американські та зарубіжні нагороди. Неодноразово бував в СРСР і пострадянській Росії. Активно виступав за ядерне роззброєння.

Працюючи викладачем у Гарварді, де свого часу був учнем И. А. Шумпетера, Дж. Ґелбрейт викладає студентам особливий критичний підхід до неокласичної теорії. Його ідеї стали відомими завдяки публікації творів, багато з яких призначалися для широкого кола читачів. Популярність Дж. Гелбрейта багато в чому зумовлена легкістю пера та ерудиції. Так, П. Самуельсон "дорікає" Дж. Ґелбрейту за те, що він "пише занадто добре".

Дж. Ґелбрейт став широко відомим завдяки своєму твору "Нова індустріальна держава. Есе про американську економічну систему" (1967). Слід зазначити, що ця книга - плід тривалих роздумів, розпочатих автором у праці "Компенсуючі органи влади та американський капіталізм" (1952) і продовжених в іншій праці "Ера добробуту" (1958). У його творах наголошується на ролі організацій (держави, великих підприємств, лобістських груп) у сучасному капіталізмі. Вони перебувають у певній залежності від американської інституціональної думки, представленої також Т. Вебленом. Згідно з основними теоретичними положеннями цієї течії, економічна наука має інтегрувати формування й розвиток економічних інститутів і не може розглядати економічну систему як саморегульований механізм. Дж. К. Ґелбрейт написав понад 40 книг, що були видані в 50 країнах світу. Більшість із них присвячено економічним і соціологічним проблемам та користуються величезним успіхом насамперед завдяки їхньому міждисциплінарному характеру, постановці гострих, актуальних проблем, оригінальності аргументації, чіткому стилю викладу. Серед найбільш відомих його монографій поряд із зазначеними вище виділяються "Американський капіталізм. Теорія урівноважуючої сили" (1952), "Великий крах" (1955), "Епоха невизначеності" (1976), "Теорія масової бідності" (1978), "Культура задоволеності" (1992), "Справедливе суспільство" (1996). Значну увагу професор Дж. Ґелбрейт приділяє питанням історії економічної думки. Йому належить праця "Історія економічної науки: минуле як теперішнє" (1987). Учений написав також три романи, книгу "Записки посла" (1969), автобіографічну роботу "Життя в наш час" (1981), кілька розділів в колективній монографії "Індійський живопис" (1969).