Розділ «Частина четверта. Світове господарство»

- для вироблення єдиної політики щодо розвитку та регулювання світового господарства створена низка міжнародних організацій: формальних (Міжнародний валютний фонд, Світовий банк тощо) та неформальних ("Велика сімка" (в7), "Велика вісімка" (в8), "Велика індустріальна двадцятка" (в0), "Всесвітній економічний форум" тощо). Причому авторитет і роль цих організацій у світі постійно зростає;

- безпосередніми носіями економічної глобалізації стали транснаціональні корпорації. Транснаціональні корпорації (ТНК) — це великі компанії, які переносять частину своєї діяльності за межі тієї країни, у якій вони зареєстровані.

Формальними критеріями транснаціональної компанії є: а) наявність у неї філій у більш ніж двох країнах та б) величина закордонних активів не менше 25-30% всього капіталу компанії. За походженням абсолютна більшість ТНК мають певну національну приналежність (як-от, американська компанія "Форд моторз" чи швейцарська "Нестле") і лише деякі з них є багатонаціональними (приміром, англо-нідерландський нафтодобувний концерн "Роял-Датч Шелл"). Входження в іноземні економіки відбувається двома шляхами: 1) створення власних підприємств; 2) злиття і поглинання інших підприємств (через придбання їх акцій).

На початку 2000-х рр., за деякими даними, у світі налічувалося більше 60 тис. ТНК, які мали понад 800 тис. закордонних філій. Причому, число таких філій збільшується куди швидше, аніж кількість самих ТНК. У цьому проявляється головна особливість розвитку ТНК у наш час — створення мереж виробництва та реалізації глобального масштабу . Головне значення при виборі місць розміщення філій має рівень виробничих витрат, який зазвичай нижчий у країнах, що розвиваються; однак готова продукція реалізується там, де вона користується вищим попитом, — переважно в розвинених країнах. Тому-то, для прикладу, жителі Німеччини купують побутову техніку німецької компанії "Боні", яку насправді виготовляє не їхня країна, а далека Південна Корея.

Сьогодні ТНК є світовими лідерами у науково-дослідних і технологічних розробках, вони активно пробиваються до природних ресурсів на територіях інших країн та захоплюють іноземні ринки збуту. Вони вже контролюють майже 50% світового промислового виробництва; 90% світового ринку пшениці, кукурудзи, тютюну, деревини; 85% ринку міді та бокситів; 80% ринку чаю та олова. У їхньому володінні понад 80% усіх патентів і ліцензій. На них припадає понад 70% світової торгівлі, причому усе більша частина цього обміну зосереджується всередині цих компаній (внутрішньокорпоративний ринок).

Економічна міць найбільших ТНК ("Дженерал електрік", "Екссон Мобіл", "Тойота Дзідося" та ін.) сьогодні порівняна з обсягами національного виробництва (ВВП) держав середніх розмірів. Це дає їм змогу диктувати свої умови іншим країнам.

Таким чином, глобалізація економічного життя в сучасних умовах — це динамічний, складний і суперечливий процес. З одного боку, вона, безумовно, сприяє прискоренню економічного розвитку країн, збільшенню зайнятості і матеріального добробуту населення. Але, з іншого боку, посилюючи економічну взаємозалежність країн, глобалізація несе і загрози для них. Країни стають уразливими від коливань кон'юнктури світового ринку. Антиглобалісти висувають ще і ті аргументи, що ТНК монополізують національні ринки і підривають державний суверенітет. Екологічні громадські рухи звинувачують ТНК у тому, що ті переносять виробництва у чужі країни, аби уникнути зайвих для себе витрат на збереження чистоти довкілля. То ж ці проблеми потребують вирішення як на національному, так і на міжнародному рівнях.

Сьогодні в рамках світового господарства уже склалася розгалужена система міжнародних економічних зв'язків. Виділимо основні форми цих зв'язків (рис. 20.1).

Рис. 20.1. Основні форми міжнародних економічних зв'язків

Суб'єктами світового господарства є:

- на мікрорівні — фізичні та юридичні особи, які займаються зовнішньоекономічними операціями;

- на макрорівні — держави, які контролюють та безпосередньо організують зовнішньоекономічну діяльність;

- на мегарівні — міжнародні організації та інститути (Економічна і соціальна рада ООН, Міжнародний валютний фонд, Світовий банк, різні економічні форуми, клуби, конференції тощо).

Сучасне світове господарство — це складна, неоднорідна економічна система. Його учасниками у тій чи іншій мірі є практично всі країни світу. Однак вони надто різні за рівнем свого економічного і соціального розвитку, політичним устроєм, культурою. Існує декілька класифікацій країн світу за соціально-економічними ознаками.

Найбільш поширеною є класифікація країн за ступенем розвиненості у них ринкової економіки, яка оцінюється за такими основними показниками: ВВП на душу населення; галузева структура економіки; структура експорту та імпорту; рівень та якість життя населення. За цим підходом умовно прийнято виокремлювати три групи країн:

- країни з розвиненою ринковою економікою;

- країни з перехідною економікою;

- країни, що розвиваються.

Група розвинених країн налічує близько 40 країн. Вона включає, в першу чергу, промислово розвинені країни (такими наразі є 24), а також "східноазійські тигри", які заслуговують цієї назви стрімкими темпами розвитку (Південна Корея, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд), та ряд невеличких країн, відомих як фінансові або туристичні центри світу (Ліхтенштейн, Монако, Ватикан та інші). У цих країнах ВВП на душу населення становить понад 20 тис. дол. на рік, відповідно там високий рівень заощаджень населення, дешеві і доступні позики, які стимулюють підприємницьку активність людей. Галузева структура демонструє чітко виражену тенденцію перетворення індустріальної економіки в постіндустріальну. Більшість зайнятих зосереджена у сфері послуг і ця частка постійно зростає. Склався міцний середній клас, який виступає гарантом соціальної і політичної стабільності в суспільстві.

Група країн з перехідною економікою охоплює наразі 28 країн. Це постсоціалістичні країни Центральної і Східної Європи (ЦСЄ), колишнього СРСР, а також, у ряді випадків, Китай, Монголія і В'єтнам. Усіх їх об'єднує прагнення провести ринкові реформи і чимскоріш увійти в коло економічно розвинених країн світу. Між тим, ці країни розділилися за результатами реформ, досягнутими упродовж більш ніж два десятки років. Країни ЦСЄ, країни Балтії та деякі Балканські країни, успішно здійснивши радикальні реформи ("шокову терапію"), уже спромоглися стати членами Європейського союзу. Пострадянські ж країни, за виключенням Білорусі, обмежилися частковими реформами, проведеними поспіхом, по суті, простим усуненням держави від виконання її функцій. Це призвело до затяжної кризи виробництва, гіперінфляції, різкого розшарування населення та падіння добробуту його більшості. Сформувався економічний мутант — олігархічний капіталізм без створення середнього класу. Глибока смута, яку переживає Україна, — прямий наслідок, або ціна, зволікань із системними реформами.