Розділ «Частина четверта. Світове господарство»

Група країн, що розвиваються, найчисленніша — у її складі більше 130 країн. Але вона дуже строката. З одного боку, тут є країни-експортери нафти (Саудівська Аравія, Кувейт та ряд інших членів ОПЕК), які отримують величезні доходи від масованого продажу цього енергетичного ресурсу та використовують отримані "нафтодолари" для матеріального облаштування життя свого населення і ще й для позик та інвестицій у розвинених країнах.

З іншого боку, тут багато дуже бідних країн Азії, Африки, Латинської Америки та інших регіонів світу (наприклад, Сомалі, Ефіопія, Конго, Бангладеш, Гаїті). Вони не тільки економічно відсталі, але й надто залежні економічно і політично від індустріально розвинених країн (відносини типу "периферія центр"). Найбільш характерна ознака їх відсталості — аграрний тип економіки та сировинна структура експорту. Звичними явищами тамтешнього життя є бідність і злиденність, перенаселення, високий рівень безробіття та смертності. Авжеж, інтернаціоналізація економіки відкрила цим країнам доступ до благ сучасної цивілізації, але їм доводиться розплачуватися за це величезними боргами. їхні борги розвиненим країнам продовжують ще й зростати через ціновий диспаритет (між високими цінами імпорту технологічно складної промислової продукції та низькими цінами експорту сировинної продукції), через високі процентні ставки на кредити цим країнам. Залежний характер розвитку країн з традиційною (відсталою) економікою змушує їх боротися за встановлення нового економічного порядку.

20.2. Основні теорії міжнародної торгівлі

Найдавнішою формою міжнародних економічних зв'язків є торгівля. Вона представляє собою обмін товарами та послугами між різними країнами. Ті операції, які для країни-продавця є експортом (вивозом), для країни-покупця вважаються імпортом (ввозом).

Міжнародна торгівля має велике практичне значення для кожної країни. Товарний експорт сприяє нарощуванню обсягів виробництва в країні, а відтак, і збільшенню зайнятості, доходів, у тому числі і валютних доходів, податкових відрахувань до державного бюджету тощо. У свою чергу, завдяки імпорту країна отримує ті товари і послуги, які вона або зовсім не виробляє, або виробляє мало, або ж їх виробництво обходиться їй дорожче, ніж в інших країнах. Окрім того, експорт, особливо в країни з розвиненою ринковою економікою, зобов'язує виробника виготовляти конкурентоспроможну продукцію, тобто більш якісну і з меншими витратами (а якщо йдеться про технічно складну продукцію, наприклад автомобілі, то і з меншими витратами на її післяпродажне обслуговування). Так само імпорт товарів призводить до посилення конкуренції на внутрішньому ринку з усіма її наслідками.

Постійна участь країни у світовій торгівлі стає можливою завдяки міжнародному поділу праці, тобто спеціалізації на виробництві певної продукції. Втягуючись у зовнішню торгівлю, країна відповідно змінює галузеву структуру своєї економіки, прив'язуючи її до потреб світового господарства. її економіка стає відкритою, а водночас і чутливою (вразливою) до змін кон'юнктури світового ринку. Тому постає проблема визначення доцільної міри (ступеня) участі країни у міжнародному поділі праці та торгівлі.

Таким показником відкритості національної економіки для зовнішнього ринку слугує експортна квота.

Експортна квота показує частку експорту у національному продукті. Що вища вона, то більша відкритість національної економіки, більша залежність її від світового ринку.

Інтенсивний розвиток міжнародної торгівлі поставив проблему і перед економічною наукою. Основна суть цієї проблеми полягає в обґрунтуванні тих економічних вигод, які може мати країна, включаючись у систему міжнародного поділу праці, або, інакше кажучи, відкриваючись для світового ринку. Питання необхідності та ефективності участі країни у міжнародній торгівлі — одна з фундаментальних наукових проблем.

Першими спробували підняти це питання ще у середні віки меркантилісти, але їхні уявлення на той час були тривіальними. Відштовхуючись від тодішніх сурових реалій, вони трактували всяку торгівлю як нерівноцінний обмін, у якому обов'язково одна сторона виграє, а інша програє, тобто як "гру з нульовою сумою" (сума виграшу і програшу дорівнює нулю). Так, активний прибічник цих поглядів міністр фінансів в уряді французького короля Ж.-Б. Кольбер стверджував: "Торгівля — це вічна і мирна війна розуму між усіма націями". І так вважало не одне покоління економістів, які звеличували роль грошей із благородних металів та зовнішньої торгівлі як способу збагачення ними країни. То ж їхні пропозиції для уряду зводилися до необхідності жорсткого обмеження імпорту та заохочення експорту товарів. Притік грошей в країну, вважали вони, збільшує попит на товари і цим задає стимули для розвитку національного виробництва.

Однак подальше налагодження регулярних торговельних зв'язків між країнами ставило під сумнів теорію меркантилістів. Ставало очевидним, що регулярна торгівля таки є "грою з плюсом", тобто взаємовигідною справою і для країни-експортера, і для країни-імпортера. На цю обставину звернули увагу французькі фізіократи. І вони мали рацію, адже постійний товарообмін між країнами позитивно впливає на виробництво і добробут населення в кожній із них, а це означає, що фундаментальні закони ринку, які спонукають людей і народи ефективно господарювати, діють і в масштабах світового господарства.

Найбільш значущими для розуміння основ міжнародної торгівлі є теорії англійських класиків А. Сміта та Д. Рікардо. Ці видатні теоретики вільного ринку залишили нам у спадок ідеї про те, що чудодійні конкурентні сили ринку відкривають широкі перспективи отримання економічної вигоди, як для окремих підприємливих людей, так і для цілих народів, завдяки пошуку варіантів мінімізації витрат виробництва. Образно кажучи, ринок винагороджує сміливців, тих, хто торує свій шлях і перемагає.

Теорія абсолютних переваг, запропонована А. Смітом, доводить, що на світовий ринок виходять лише ті країни, яким спроможні виробляти певний товар з витратами, меншими ніж в інших країнах. їхні абсолютні переваги на ринку визначаються величиною прямих (явних) витрат виробництва, тобто задаються природними умовами та/або досягнутою технологією виробництва. Так, арабські країни Близького Сходу природа наділила абсолютною перевагою щодо видобутку та експорту нафти, Бразилію — щодо вирощування кави, Франція славиться своїми шампанськими винами, Греція та Іспанія — оливковою олією. Переваги таких країн на міжнародному ринку цілком очевидні — виробляючи продукцію дешевше і краще за інших, вони більше продають і мають більші прибутки.

Але як бути тим країнам, які з різних причин — природно-кліматичних, історичних та інших — не мають жодних абсолютних переваг?

Теорія відносних (порівняльних) переваг, висунута Д Рікардо, переконує у тому, що участь у міжнародній торгівлі є вигідною практично для всіх країн світу, але за умови, якщо кожна з них вибере для себе правильний напрям спеціалізації національного виробництва, добившись таким чином відносних переваг у витратах виробництва. Відносні переваги міжнародної спеціалізації та обміну проявляються тоді, коли порівнювати країни не за явними, а за альтернативними (неявними, прихованими) витратами виробництва. Альтернативні витрати — це ціна найбільшої жертви, вимірювана кількістю продукції, яку доводиться втрачати при переході на виробництво іншої продукції.

Для пояснення суті відносних переваг міжнародної спеціалізації скористаємося тим прикладом, який використав сам Рікардо. Припустимо, дві країни — Англія і Португалія виробляють два однакових товари — сукно і вино. Португалія, яка розташована південніше, має абсолютні переваги перед своєю конкуренткою Англією у виробництві обох цих товарів: на виробництво 1 м сукна португальці витрачають три робочих дні, англійці — чотири; на виготовлення 1 л вина відповідно — один день і два дні (табл. 20.1).

Таблиця 20.1. Витрати виробництва на одиницю продукції (у людино-днях)

То ж, якщо орієнтуватися лише на прямі витрати виробництва, то португальцям немає ніякого інтересу до того, що виробляє їх північна сусідка. Та коли порівняти альтернативні витрати у кожній з цих країн (співставити витрати на виробництво сукна і вина), то виявиться, що в Португалії це співвідношення складе 3:1, а в Англії — 4:2, тобто виробництво сукна обходиться дешевше для Англії (2 < 3). Якщо ж порівняти між собою витрати на виробництво вина і сукна, то відносні переваги будуть на боці Португалії (1/3 < 1/2).

З цього аналізу напрошується висновок: попри те, що Португалія володіє абсолютними перевагами у виробництві як сукна, так і вина, їй усе-таки економічно вигідніше відмовитися від виробництва сукна, звузивши свою спеціалізацію до виробництва вина. Тоді, сконцентрувавши виробничі ресурси на останньому, Португалія змогла б значно збільшити обсяги виробництва вина. Звичайно, це б сприяло підвищенню ефективності виробництва вина за рахунок впровадження прогресивних технологій, підвищення майстерності виноробів тощо. Аналогічно, Англії доцільно зосередитися на виробництві лише сукна, відмовившись від винного виробництва. В підсумку, між цими країнами встановлюються тісні економічні зв'язки: португальці, експортуючи в Англію вино, купують у неї сукно; у свою чергу, англійці експортують у Португалію сукно та імпортують звідти вино. При цьому кожна з цих країн матиме економічну вигоду — зменшення витрат, або економію виробничих ресурсів.

Таким чином, спеціалізуючись на виробництві менш ресурсномісткої продукції та нарощуючи завдяки цьому її обсяги, країни мають змогу експортувати цю продукцію та отримувати в кінцевому підсумку за тих же витрат більший загальний обсяг продукції. Тому міжнародний поділ праці представляє собою могутню рушійну силу, яка рухає народи назустріч один одному, змушує їх вести взаємовигідну торгівлю. Більше того, ця економічна сила змушує країни постійно вдосконалювати своє виробництво, його галузеву структуру, дбати про те, щоб національна економіка ставала ще більш ефективною.