Розділ. 11. Ринок капіталу

Тих дилерів, які купують цінні папери і контракти, розраховуючи на підвищення їхніх цін, на біржовому жаргоні називають "биками". А тих із гравців, хто продає цінні папери і контракти, граючи на зниження цін, називають "ведмедями".

Знаючи як біржові гравці-спекулянти "заробляють" свої доходи, неважко здогадатися, як же вони зацікавлені у нестабільності курсів цінних паперів. Звичайно, вони докладають усіляких зусиль, аби штучно збільшити чи збити попит і пропозицію, наприклад, вдаючись до поширення пліток, до оприлюднення своїх прогнозів через засоби масової інформації тощо. Тому в демократичних країнах законодавство вводить жорсткі обмеження на розповсюдження інсайдерської інформації.

Інсайдерами (від англ. inside — внутрі) прийнято вважати посадовців корпорацій та функціонерів із контролюючих інституцій, включаючи біржовиків, які володіють недоступною для широкого загалу інформацією про справжній стан справ і перспективи розвитку корпорацій-емітентів цінних паперів і можуть скористатися нею в корисливих для себе цілях (вчасно скинути наявні у них цінні папери до їх здешевлення на ринку чи, навпаки, придбати їх, випередивши всіх, до підвищення їхньої вартості). Інсайдерські угоди як такі, що шкодять інтересам інвесторів, порушують принцип рівних можливостей для усіх суб'єктів ринку, законодавством заборонені.

Проте не всі безтоварні строкові угоди носять чисто спекулятивний характер, тобто здійснюються виключно заради прибутку. Серед них зустрічаються і такі угоди, метою яких є страхування реальної товарної операції від можливих втрат при зміні договірної ціни, або, англійською мовою, хеджування (hedge — захищати). Це — арбітражні (страхові) угоди. Таким чином, угоди (контракти) з цінними паперами, що укладаються на фондовій біржі, потрібно розрізняти за метою їхнього здійснення: 1) на такі, що передбачають реальну поставку цінностей; 2) арбітражні та 3) суто спекулятивні.

Економічно найбільш потужні, прибуткові та надійні для інвесторів компанії, чиї акції регулярно котируються на фондовій біржі, за традицією, що склалася на провідних біржах світу (Нью-Йорка, Лондона та ін.), називають голубими фішками (англ.: blue chips). Справа в тому, що коливання курсів саме їхніх акцій відчутно впливає на економічну кон'юнктуру в даній країні і в усному світі. Тому у багатьох країнах заведено щоденно розраховувати і оприлюднювати біржові індекси. Біржові індекси — це показники, які узагальнено (усереднено) відображають зміни курсів акцій провідних компаній, а отже, і рівень ділової активності в країні (і світі).

Перший біржовий індекс запропонували американські журналісти, економічні оглядачі Чарльз Доу та Едвард Джонс: перший у 1896 р. розрахував середньоарифметичну ціну акцій 12 провідних компаній США на Нью-Йоркській фондовій біржі; другий невдовзі збільшив число компаній у ній до 30-ти. З тих пір індекс Доу-Джонса (англ.: Dow-Jones index) ще не раз переглядався: під кінець 1990-х pp. у ньому фігурували 65 компаній різних галузей, а список голубих фішок періодично оновлювався (із старожилів у ньому зберігся тільки "Дженерал електрик"). І хоча індекс Доу-Джонса й досі залишається найбільш популярним інструментом аналізу рівня ділової активності, очевидною є все-таки обмежена показовість учасників фондового ринку у ньому. Тому появилися нові, більш досконалі біржові індикатори. Одним із таких найбільш відомим наразі є індекс Standard&Poor- 500, який розраховується однойменною рейтинговою компанією і враховує показники 500 найбільших корпорацій, чиї акції котируються не лише на Нью-йоркській фондовій біржі, а й на Американській фондовій біржі та позабіржовому ринку. Цей індекс виглядає складнішим за методикою розрахунку, оскільки величина індексу враховує не тільки ринковий курс акцій, а й їхню кількість. В Японії популярним сьогодні є індекс Nikkei, у Великій Британії — FT-SE, в Німеччині — Dax.

В Україні фондовий ринок в цілому ще розвинений слабко, а організована, чи біржова, торгівля цінним паперами і поготів. Купівля-продаж акцій через організований (відкритий для покупців) ринок з року в рік не перевищує 6-8%, тоді як решта випусків акцій реалізується через позабіржовий ринок, тобто акції додаткових емісій, як правило, розподіляються за зачиненими дверима, серед вузького кола осіб. Це означає, що вітчизняний фондовий ринок продовжує обслуговувати в основному процеси перерозподілу прав власності на приватизовані підприємства. Якщо, приміром, у США за стабільної загальної економічної ситуації "голосування ногами" (масовий продаж акцій) дрібних акціонерів якоїсь корпорації вважається недопустимим явищем (що може призвести до падіння ринкової вартості підприємства, її кредитоспроможності, а отже перетворити фірму у легку здобич для конкурентів), то в Україні ще й дотепер спродаж акцій дрібними акціонерами, передусім працівниками, розглядається домінуючими власниками і керівниками акціонерних товариств як щаслива нагода позбутися "баласту".

На заваді розвитку повноцінного фондового ринку в Україні стоять такі перешкоди, як незахищеність права приватної власності, надвисокий рівень корупції, рейдерство (силовий переділ корпоративних прав власності), нерозвиненість інфраструктури фондового ринку, брак справжніх фахівців з питань цього ринку, низька правова та корпоративна культура населення тощо. Така ситуація аж ніяк не сприяє розблокуванню інвестиційного процесу, притоку дійсно іноземного капіталу та зрештою модернізації виробництва на новітній технологічній основі.

11.5. Страховий ринок

Чільне місце у структурі ринку капіталу займає страховий ринок, або ринок страхових послуг. Страхування, як показує практика економічно розвинених країн, відіграє роль досить потужного фактора розвитку господарського життя.

Чи не кожна пересічна людина намагається уберегти себе від ризиків, що переслідують її. Для цього кожен використовує доступні йому способи й можливості. Усі способи обмеження ризику, де ми зазвичай обходимося власними зусиллями і розумом, представляють собою фактично самострахування.

Одначе можливості самострахування від небажаних втрат теж обмежені. Так, ми повсякчас обмежуємося часом, станом здоров'я, індивідуальною здатністю приймати рішення, матеріальними можливостями. Зрештою діяти самотужки задля захисту своїх інтересів часто виходить за рамки здорового глузду, адже в таких випадках ми відмовляємо собі в можливостях отримати більшу вигоду. Тому, зважаючи на загальну потребу у зовнішньому страхуванні, вдаючись до послуг третіх осіб, і появилася на світ страхова справа як окремий вид економічної діяльності, що інституційно оформився у страховий ринок.

Страхування — це такий вид економічної діяльності, яким забезпечується "кооперування" матеріальної відповідальності заінтересованих осіб, тобто спільне формування ними цільового страхового фонду, з метою компенсації можливого фінансового (майнового) збитку шляхом пропорційного розподілу між ними такого збитку. Не страхуючись таким чином, кожен, хто зазнає фінансового ризику, мав би створювати власний страховий фонд, відволікаючи від справи куди більші кошти.

Як показує багатий досвід, число тих, хто дійсно постраждав, як правило, менше числа заінтересованих осіб. Тому спільне страхування можливого збитку усіма заінтересованими власниками майна відчутно пом'якшує наслідки форс-мажорних обставин. Зрозуміло й інше: що більше заінтересованих осіб залучається до страхування своєї власності, то менше випадає кожному витрачатися на страхування.

Страховий ринок — це ринок, на якому купуються і продаються страхові послуги.

На цьому ринку, як і на інших, присутні продавці, покупці та посередники. У ролі продавців тут виступають страхові компанії, які за формою власності є приватними та державними і функціонують зазвичай у вигляді акціонерних та неакціонерних товариств. Покупцями є страхувальники, тобто фізичні та юридичні особи, котрі вирішили застрахуватися від ризику. Посередниками між продавцями і покупцями виступають страхові агенти та страхові брокери, які сприяють укладанню страхових договорів.

Первинною ланкою страхового ринку, звісно, є страховик — страхова компанія. Страхова компанія — це фінансово-кредитна установа, що займається укладанням договорів страхування та їх обслуговуванням. Своєю діяльністю страхова компанія організовує формування та використання цільового страхового фонду. На страховому ринку присутня також держава, яка законодавчо унормовує поведінку суб'єктів ринку та забезпечує контроль за дотриманням "правил гри".

На страховому ринку купують і продають специфічний товар — страхові послуги. Страхова послуга — це забезпечення страхового захисту у формі покриття (відшкодування) збитку. Документом, що посвідчує купівлю-продаж страхової послуги, є страхове свідоцтво, або поліс (від італ. — розписка).

Ціною страхової послуги є страховий тариф. Як і всяка інша ринкова ціна, страховий тариф складається на конкурентній основі в результаті співвідношення попиту та пропозиції цих послуг. При цьому нижня межа страхового тарифу визначається принципом рівності між надходженнями платежів страхувальників та виплатами страхового відшкодування і страхових сум. Від надмірного завищення страхових тарифів страховиків можуть стримувати лише сили ринкової конкуренції, адже у разі ігнорування їх компанія може втратити своїх клієнтів.

Винагорода, яку отримує страховик від страхувальника за взятий ним на себе ризик, має назву страхової премії. Сумарно вона включає в себе плату за ризик як такий (чисту премію) та "накладні витрати" страхової компанії. Прибуток же останньої формується за рахунок частини страхової премії та доходів від її інвестиційної діяльності.