Розділ. 11. Ринок капіталу

4) платність.

Оскільки, джерелом позики є тимчасово вільні кошти, постільки і користування ними в борг стає тимчасовим. Відповідно повернення боргу передбачає і визначення терміну його погашення. Далі, зважаючи на те, що кредитна угода завжди ґрунтується на довірі, себто очікуванні кредитором своєчасного повернення боргу, звісно, що кредитор має перестрахуватися у добропорядності позичальника, вимагаючи в міру своєї довіри певних гарантій. Такою гарантією слугує матеріальна забезпеченість позики. Зауважимо, офіційне посвідчення цієї гарантії може виходити від імені самого позичальника або ж його поручителя. І, нарешті, беручи до уваги те, що капітал, за визначенням своїм, має приносити дохід власнику, позичальник повинен платити за право користування наданою йому позикою. Як бачимо, існування кредиту може ґрунтуватися тільки на міцній вірі у "правила гри", які його гарантують. Тому і назва його походить від латинського "credere" (вірити, довіряти).

Плата за право користуватися позикою, або ціна кредиту, називається позичковим процентом. Це очевидно. Утім, економісти-теоретики, намагаючись пізнати глибину кожного економічного явища і процесу, трактують процент як ціну, яку людям доводиться платити за те, щоб отримати блага (ресурси чи товари) вже сьогодні, а не чекати, поки вони зароблять і накопичать кошти, достатні для придбання цих благ. З погляду ж кредитора, процент є винагородою за його відмову від підвищення свого власного добробуту сьогодні на користь добробуту суспільного, чи, так би мовити, за відмову від "проїдання" свого капіталу.

Сплата процента не залежить від того, чи спромігся позичальник отримати прибуток і скільки. Тому не виключено, що для погашення боргу йому доведеться розпродати частину активів, взяти нову позику або ж поступитися частиною прав власності на свій бізнес на користь кредитора.

Одначе дійсні і потенційні суб'єкти кредитних відносин зазвичай акцентують увагу не на сумі позичкового процента, а лишень на його ставці. У кредитному договорі процент фіксується не в абсолютному розмірі, а у відносному — через процентну ставку (норму).

Ставка процента — це відношення річної суми процента до суми позики, виражене у відсотках.

Наприклад, якщо за користування позикою у 10 000 гривень сплачується процент у сумі 1000 гривень, то процентна ставка за такою угодою складе 10% річних (1000 грн. / 10 000 грн.).

Ставка (норма) процента як відносний (якісний) показник характеризує ступінь (міру) вигідності угоди про грошову позику, а саме вказує, яку частину від суми позики доведеться сплачувати разом із поверненням позики. Процентна ставка — це відносна ціна, яка врівноважує попит і пропозицію капіталу.

Розрізняють номінальні та реальні процентні ставки.

Номінальна ставка процента — це договірна ставка, яку сплачують позичальники. Реальна ставка процента — це номінальна ставка процента, скоригована на рівень інфляції в країні.

Реальна ставка процента = Номінальна ставка процента - Темп інфляції.

Наприклад, якщо номінальна ставка процента становить 15%, а рівень інфляції за рік склав 10%, то реальна процентна ставка становитиме 5% (15% — 10%). Це означає, що через інфляційний чинник кредитор утратив 10% свого доходу, а позичальник настільки ж збільшив свою вигоду.

За умов, коли рівень інфляції перевищує номінальну процентну ставку, кредитор фактично позбавляється вигоди і більше того — частково знецінюється його позичковий капітал. Тому галопуюча інфляція, темп якої важко навіть спрогнозувати, становить значний ризик для кредиторів і призводить зрештою до "паралічу" ринку позичкового капіталу. За умов же помірної, прогнозованої інфляції кредитори прагнуть підвищувати номінальні ставки з урахуванням очікуваного рівня інфляції.

Основні фактори, що впливають на рівень номінальних процентних ставок:

• кон'юнктура ринку, або співвідношення попиту та пропозиції на грошовому ринку (кон'юнктура цього ринку, у свою чергу, відображає загальний стан економіки, як-от: рівень прибутковості бізнесу, рівень реальних доходів населення, ступінь монополізації ринку позичкового капіталу, ступінь розвитку альтернативних джерел залучення капіталу, передусім розвитку фондового ринку);

• очікуваний рівень інфляції (процентна ставка має бути вищою за рівень інфляції);

• рівень депозитних процентних ставок (що дорожчими для фінансово-кредитних установ є депозити, то дорожчими стають кредити для позичальників);

• термін позики (довгострокові позики дорожчі за короткострокові, оскільки: 1) при тривалому терміні позики збільшується ризик втрат від неповернення боргу і від знецінення у зв'язку з інфляцією; 2) вкладення коштів довгострокового характеру, як правило, забезпечують відносно вищу віддачу. Утім, ситуація може змінюватися за умов різкого підвищення попиту на короткострокові позики (комерційний ажіотаж);

• розмір позики (за інших рівних умов менші кредити видаються дорожчими, позаяк адміністративно-управлінські витрати банків однаково розподіляються на усіх позичальників);

• ступінь ризику (що вища ймовірність неповернення позики, то вища ставка процента і навпаки);