Розділ 5

Коли я відчинив двері, Клео докірливо занявчала. Зовсім по-людськи картала мене. Хвіст качалкою догори, кігті нервово дряпають килимок при дверях — її манера виявляти невдоволення. Велике невдоволення. Кицька метнулася на кухню, я налив їй у блюдечко молока і вділив тріскової ікри.

Особисто я ніякого апетиту не мав. Думки про те, що я сидів на м'якій канапі в Лейфовій домівці, в той час як він лежав мертвий у кімнаті поруч, гнітили мене... А ще оті відвідини комісара...

Бенгт Єнсон. Чи доста у нього смальцю в голові? З такою думкою я налив собі сухого мартіні. Це не в моїх звичках, але бордо тут було заслабке.

Дерев'яною качалкою я поколов три кубики льоду в полотнинці. Долив у фужер джину, трішки вермуту. Завершили роботу дві зелені оливки, я всівся у фотель і поставив на бильце блюдечко з арахісом.

Я сьорбнув коктейлю. Дивно складається в житті. Ще вранці все було, як і повинно бути. Сірий похмурий день, негода, але навіть натяку не було на клопіт. Нормальне самопочуття, все котилося звичною колією. Звісно, людина ніколи не буває повністю задоволена, непокоять її різні дурниці, але день починався як день. І раптом усе стало сторчма, земля втікала з-під ніг...

Я дивився на химерне сплетіння блакитних квіточок на фаянсовому блюдці й не бачив їх. Думав про себе. Про Єнсонові колючі очі.

Лейфа Берґґрена знайшли мертвим. Убитим. І я був у квартирі. Я не вбивав, але поліції звідки знати? Певно, гадають, що я накачав Лейфа спиртним, а потім спробував поцупити його індіанські скарби.

«А чи не дурень той Єнсон? — подумав я, взявши з блюдечка оливку. — Хіба не повинен поліцай сказати, хто він і чого хоче? Хіба можна так безцеремонно допитувати людину? Чому ми не поїхали в поліцію? Не знаюся на їхній роботі, але ж треба дотримувати якихось правил! Утім, він, напевно, оригінал із замашками на самоправство. Вагомих доказів проти мене не має, інакше я б досі сидів за гратами. Отже, не така-то безнадійна ця справа. Можливо, Єнсон просто прогулювався, прийшов до мене та й поміркував собі вголос, як це він сам сказав».

Підбадьорений такими розважаннями, я осушив склянку і зробив другий коктейль.

«Є ще одна обставина на мою користь,— свінуло мені. — Адже жоден убивця не стане зізнаватися, що він сидів і чекав на квартирі жертви». Проте мій оптимізм тут же згас, коли я згадав, скільки там залишилося відбитків пальців. Щоправда, професіонал їх би не залишив. А хто каже про професіонала? Єнсон же виразно сказав, що між нами почалася звада, Лейф упав, а я, охоплений панікою, кинувся навтікача. Комісар потрактував це як випадок. Алкогольне сп'яніння і бійка. Типове побутове вбивство.

Я зітхнув. Мартіні вже не смакувало. Гірке, млосне, і лід розтанув. Помалу я почав звикатися з тим, що мене вважають головним підозрюваним у цій справі. Єдиний мій шанс — те, що знайдеться справжній убивця. Але навіщо поліції марудитися? Таж вони вже мають мене. Поки що ходжу на волі, та й то, напевно, під непомітним наглядом. Адже знають, що нікуди я не дінусь. Єнсону якраз було б це на руку — остаточне свідчення моєї провини. А все ж тут щось не тулиться купи, інакше мене таки затримали б. У чомусь Єнсон непевний.

Добре, що батька немає. Колись мої більш ніж скромні успіхи в навчанні дуже його засмучували. Вже не кажучи про те, що творилося, коли я кинув університет і взявся торгувати. Що ж, в історії мистецтва я орієнтувався, мені подобавсь антикваріат, і таке рішення було логічним, принаймні з мого погляду. Щоправда, родовий ланцюг священиків і чиновників урвався, та ми живемо в часи вільности й рівности. Своє місце в житті знайти треба.

Жуючи останню оливку, я іронічно скривився. Своє місце в житті! Старий парубок, дрібний торговець мотлохом у Старому Місті, перебивається з хліба на воду. Живе сам, лише кицька з ним. На додачу — підозрюється в убивстві. Й то в якому! В убивстві старого друга, з яким не бачився п'ятнадцять років!..

З кухні прийшла Клео, по-жіночому елегантно сіла на блакитний китайський килимок і заходилася чемненько вмиватись. Кремово-блакитна звіринка прегарно вписується в таке тло, й я впевнений, що вона це знає.

Власне кажучи, тут усе ясно як Божий день. Треба знайти вбивцю. І все.

— Дуже просто,— звернувся я до Клео. Вона на мить перестала вмиватись і докірливо глянула на мене. Неначе я сказав щось непристойне.

«Для вбивства мусить бути мотив,— подумав я, відставивши склянку. — Шерше ля фам. Мотив треба знайти».

Допасовуючи елементи головоломки, передусім слід прийняти до уваги, що це могла бути звичайнісінька крадіжка зі зломом. Злодій забрався в мешкання. Лейф повертається додому, наляканий крадій б'є його по голові індіанською статуеткою, що саме трапила під руку. Відтак у паніці накивує п'ятами, забувши замкнути двері. Або ж, скажімо, якийсь наркоман убив Лейфа і почув мій дзвінок. Він затягує тіло в кімнату і десь ховається. У шафу? Може, в туалетну? Хвилинку. Коли я ввійшов у кімнату з упакованнями, якраз грюкнули вхідні двері. Я гадав, це протяг, а то вбивця втік!

Я гепнувсь у фотель. Так воно й було. Якщо ні, то чого тоді не були замкнені двері? Треба зателефонувати Єнсону.