Розділ 16

Булькотів термос, кава тонким струменем дзюркотіла в пластиковій чашці, охопленій Оптовими веснянкуватими руками.

— Холера, ну й холоднеча,— невдоволено пробурчав він.— І — нічогісінько. Напевно, фальшива тривога.

— Тобі краще знати. — Я хлюпнув і собі світлої кави. — Твоя інформація.

Майже дві години ми сиділи в Естермальмі, за півкварталу від Гольмстремового мешкання. Нічого за цей час не сталося. Збігали хвилина за хвилиною, і я вже хотів був запропонувати Стігові облишити цю затію й натомість поїхати в затишний ресторанчик, але тут із брами вийшов Андерс Гольмстрем, одягнутий по-лісовому. Непромокальна куртка, чоботи й штани з галунами.

— Скидається, він зібрався виловлювати пакет з озера,— буркнув Стіг, мимоволі знизивши голос, наче злякавшись, що його почують.

Гольмстрем сів у свій білий «мерседес» і неквапно рушив потонулою у мжичці вулицею. Ми їхали за ним по вулиці Горнсгатан. Протягом кільканадцяти нестерпних секунд «мерседес» пропав з очей, шугнувши на жовте світло, та невдовзі ми наздогнали його на вулиці Седертельєвеген.

Андерс узяв напрям на Ґьотеборг, новозбудованою дорогою до Леггести. Під Стренгнесом згадалися мені жінка з вівтаря й Інгрід. Власне, чому вона збрехала? І чи по кишені їй, маклерові в торгівлі нерухомістю, утримувати розкішну віллу й наймати домашню обслугу? Втім, може, гарно заробляє.

В Ескільстуні Гольмстрем заправився, в Арбузі пив каву. Ми терпляче чекали в моєму старому «опелі».

За Еребру наші авто виїхали на широку магістраль. «Мерседес» звернув на Карлскугу, а по десятку-другому кілометрів так різко збочив, що я з розгону проскочив поворот і мусив розвертатися на найближчій автобусній зупинці неподалік. Та нікуди він не подівся. Червоні вогники габариток по-приятельському підморгували нам у сутінках.

Ми проминули спляче сільце, де Гольмстрем купив у кіоску вечірні газети. Тим часом наш «опель» ждав його біля пошти.

Смеркалося. Шосе звузилось, а потім розпочався путівець. З обох боків стояли високі темні ялини.

— Кращого місця не придумати,— радо обізвався Стіг. — Жодної живої душі в цій глушині. Тут сотні озер, над ними роями літають літаки. Арланда — Осло. Чи Арланда — Берген, один дідько. Літатимеш тут над лісами — ніхто й уваги не зверне.

— А як відбуватиметься саме передача товару?

— Скинуть його на парашутику. Або літак сяде на одне з озер. Сів, посидів, знявся — і поминай як звали. Швидко і елегантно.

Тим часом Гольмстрем за скелею круто звернув на лісову дорогу й цього разу, здавалося, таки насправді зник. Та я, вчасно зорієнтувавшись, дав задній хід і на другій передачі поплуганився тою лісовозною просікою, гупаючи на ямах з водою.

За півгодини поміж стовбурів щось блиснуло.

— Озеро,— сказав Стіг, схопивши мене за руку. — Будь уважним.

За наступним поворотом стало краще видно. Лісове озеро. Високі сосни віддзеркалювались у нерухомій воді, химерно помережаній дрібним дощиком. Гладінню неквапно пливла качка до комишів на тому боці.

На узбережжі, за кількасот метрів звідси, стояла дача — коштовна стилізація під селянське житло. Оточували її ще кілька будиночків у такому ж стилі. Довгий місток висовувався в озеро, наче вказівний палець. Біля цих будівель Андерс припаркувався й вийшов з автомашини.