Розділ 16

Я різко загальмував і обережно позадкував, поки не знайшов підхожої криївки. За зеленими кущами ялівцю ніхто з дороги нас не побачить.

— Так. — Я заглушив мотор. — А тепер що?

— Терпіння, друже,— реготнув Мартінсон. — Можеш сидіти тут, можеш погуляти лісом. Посидимо тут часинку й почекаємо, коли прилетить літак. Опусти трішки бокове скло, буде краше чути. За годину зовсім стемніє, тоді прилетить наш шпачок. Гадаю, Гольмстрем припас для нього сигнальні вогні. Для цього вистачає кілька кишенькових ліхтариків чи факелів. У нього тут моторка, випливе нею на озеро, забере товар — і будь здоров.

— А якщо хтось його побачить?

— У цих краях стільки озер, як мух на лайні. І кому спаде на думку вештатися лісом у такий дощ? Та якщо навіть у найгіршому випадку хтось на них натрапить, якщо навіть диспетчери-локаторники в Арланді поцікавляться, куди це понесло той літак, то завжди можна все зіпхнути на неполадки у моторі. Мусили, мовляв, сісти на щонайближчу воду й ремонтувати. А те, що саме там виявився Гольмстрем на моторці, теж пояснюється просто. Почув, що сів літак, то й виплив моторкою подивитися, чи не треба чимось допомогти.

— Я вважаю, занадто вже воно хитромудро сплановано. Чому б не перевозити наркотики у старий добрий спосіб — автомобілем, поїздом чи кораблем?

— Бо в таких справах має бути залучено якомога менше людей. Що більше ланок, то слабший ланцюг. Що більше рук, то менше зостає у великій кишені. Крім того, у такий спосіб можна без особливого ризику перевозити куди більші, ніж звичайно, партії товару. Достатньо прилетіти всього двічі-тричі на рік. Хай навіть у митній мережі багато дірок — усе одно є небезпека попастися. Згадай-но собак, тренованих на запах наркотиків. А конкуренти! Та вони ж перші видадуть суперника в руки поліції! Адже після кожного такого провалу ціни скачуть догори, це на руку тому, хто має товар.

— Хіба можна так запросто літати вздовж-упоперек Швеції? А радари? А літаки-винищувачі?

— Вздовж-упоперек — ні. Але тут пролягає авіатраса, ніхто не зважає на гуркіт двигунів. Зрештою, можна літати понад вершками ялин, поза дією радарів. Можна також «засніжити» екран локатора, скидаючи фольговані стрічки. Розмаїті є штучки. Ні. Коли якийсь хлопчина засуне собі в задницю пачечку героїну грамів на двісті, а чи дівчина сховає таку саму кількість деінде, то це кількасот тисяч на чорному ринку. Та коли літак скидає десятки кілограмів, тоді маєш зовсім інші числа.

— А чому саме тут, у чорта на зубах? Чи не краще надавалося б Сконе? Це ж ближче до континенту.

— Над Сконе вони теж літають, як і над Смоландом, але в Норвегії куди зручніше — там безліч пустельних фіордів. Береш на моторку товар із якогось вантажного судна, заладовуєш у літаючий човник і переправляєш через кордон. Просто й безболісно.

— Може, й безболісно, але, гадаю, не так просто. Втім, у цьому я слабо петраю. Це не моє поле діяльности.

— Ще б пак! Незле було б, якби ти контрабандою перекидав літаком кріселка й столики через норвезький кордон.

Ми замовкли. Між деревами густішали посмерки, незабаром настане пітьма. До справжньої весни ще далеко. У лісі було тихо, лише дрізд посвистував. Та ще дощ шарудів на даху авто.

Близько сьомої ми з'їли наші канапки й допили рештки кави. Час від часу Стіг видобував із кишені фляжку і прикладався до неї.

— Тобі не дістанеться, бо ти за кермом,— задоволено констатував він і потягнув добрячий ковток. — Це одна з переваг — не мати машини.

— З цього дива не буде пива,— позіхнув я. — Нічого ми тут не висидимо. Варто було б піти й подивитись, як там і що.

— Давай підождемо, поки геть стемніє,— запропонував Мартінсон. — А тоді прокрадемося до дачі й розглянемось.

— Гаразд. Але краще тобі залишитися тут. Там вистачить мене одного.

— Двоє краще бачать, ніж один,— слушно зауважив Стіг.