Розділ 16

— І чути їх краще, ніж одного.

У мене майнула думка про Оптову фляжку та його важку взувачку. А я тверезий і в легкому взутті.

Після півдесятка сигарет (не моїх — Оптових) я вирушив у ніч. Дощ ущух, зате знявся вітер. Пронизливий, бридкий, він студив обличчя, бризкав струшеними з верховіття краплинами й норовив забратися під дощовик. «Бракувало ще тільки застудитися»,— подумав я, послизнувшись на покрученому сосновому корені. Але у такої погоди є свої переваги: ніхто мене не почує, ніхто добровільно не вистромить надвір носа, щоби підглядати за мною з-під ялинових віт.

Підійшовши ближче, я розгледів чорний силует автомобіля, здається, «ровера». За ним білів «мерседес».

«У будь-якому разі воно щось та й дасть»,— вирішив я, скрадаючись до дачі. В одному вікні світилося. Ззаду простягалось озеро. Чорніше від ночі, тихе й зловісне.

У будинку бубоніли голоси. Скорчившись, я пробирався далі й ледь не налетів на пластикове відро.

На вікні не було фіранок. Очевидно, для більшої автентичности. Обережно вистромивши голову понад підвіконня, я першим ділом побачив жовто-червоне полум'я в каміні, а край вікна — відкидний стіл з рештками вечері. Пляшка червоного вина стояла так, що неможливо було прочитати марку, поряд порожня карафка, дві високі чарки й фужери з вином. На дерев'яній таці — скибочки камамберу й брі.

Я повів оком по кімнаті. Тепло й затишок. А мені довелося дриголіти в холодному автомобілі й морити черв'яка холодною кавою та канапками з маргарином. Десь-то я помиливсь у виборі професії. Не тим шляхом повело мене життя.

Дві чарки, два фужери, дві тарілочки. Мабуть, у Гольмстрема візит. Або він сам у гостях. Хто його чекав тут, у цих нетрях?

Не видно ні Андерса, ні господаря дачі. Чи господині. Ліворуч, крізь напіввідчинені двері, стиха долинала музика.

Раптом двері відчинилися, хтось увійшов до кімнати. Я дав нурка, сахнувся в пітьму й, перечепившись об те саме злощасне пластикове відро, приземлився на всі чотири. Вилаявшись крізь зціплені зуби, піднявся з грязюкою на долонях і колінах. «Ех, теплого б оце ліжка та гарячого червоного вина»,— подумав я, відчуваючи, як за комір повзуть патьоки дощівки. Зібравшись у кулак, знову скрався до вікна і поволі став зводити голову.

Біля каміна стояли двоє. Один з них був Андерс Гольмстрем. Він щось говорив, але не можна було нічого розібрати, й сміявся. Його співрозмовник високий, кремезний, стояв спиною до мене. Я наче десь уже бачив цю постать, не міг тільки пригадати, де саме.

Та ось він повернувся, підійшов до вікна й задивився у мокру темряву. Аж ніяк не поділяв Андерсового доброго гумору. Не сміявся. Ані натяку на веселий настрій. І тут я його впізнав.

За метр від мене стояв директор фірми Єста Рунман, понуро й заклопотано вдивляючись у темряву.