Розділ XXI „Творці історії“

Скориставшись секундним сум’яттям „півня“, Філіп плазом меча оперіщив його по голові, геть зім’явши розкішний плюмаж, потім корпусом і руками виштовхнув очманілого від удару єзуїта з сідла.

— Ґабріелю! — гукнув він. — Роззброй цього негідника і пильнуй, щоб його не вколошкали. Він мій бранець. — А сам, пришпоривши коня, помчав далі.

З появою тамплієрів сутичка, що почалася як запеклий двобій, перетворилася на поголовну різанину. Мало кому з чорно-червоних лицарів пощастило врятувати своє життя. Герцоґ, такий холоднокровний у бою, тепер дав волю своєму гнівові. У молодості він люто зненавидів єзуїтів за їхні звірства в Араґоні під час війни з катарами, і по батьковій смерті прогнав їх усіх з Ґасконі та Каталонії, зрівняв із землею їхні командорства і заборонив будь-яку діяльність ордену Серця Ісусового у своїх володіннях. Герцоґ закликав не брати жодного ворога в полон, заявивши, що однаково всі бранці будуть негайно страчені.

Завдяки своєчасному втручанню тамплієрів втрати серед ґасконців виявилися незначними. З-поміж знатних панів загинув один лише Гі де Луаньяк — герцоґів камергер. На превелику радість Філіпа, ніхто з його друзів не постраждав і навіть не був серйозно поранений. Хіба що Ґастон д’Альбре наприкінці сутички вивихнув руку — він так захопився, переслідуючи єзуїтів, що забув про втому, а коли в нього запаморочилось у голові, не утримався в сідлі і впав з коня; інші ж узагалі відбулися легкими подряпинами та саднами. Філіп трохи забив собі коліно, у нього неприємно свербіли затерплі руки, та він і думати про це забув, коли з полегшенням переконався, що його обличчя не зазнало ані найменших пошкоджень.

„Хоч шрами прикрашають мужчину, — міркував він, — вони мені ні до чого. Мене цілком влаштовує й те, що я маю“.

На той час Ернан вже повернувся до тями і тепер, сидячи на траві, очманіло оглядав усіяне тілами єзуїтів поле бою. Нараз він зачудовано вигукнув:

— Овва! Таж це Кліпенштейн, хай мене грець поб’є! Гуґо фон Кліпенштейн! Атож, він, клянуся хвостом Вельзевула!

Гігант-вершник років тридцяти п’яти, вочевидь, ватажок загону, зупинив свого коня й повернувся до Ернана. Інші тамплієри разом з ґасконцями продовжували добивати єзуїтів.

— Брат де Шатоф’єр? Оце так зустріч! — Він під’їхав ближче, спішився і співчутливо спитав: — Ви поранені?

— Ну… власне… — збентежено пробурмотів Ернан. Лише з деяким запізненням він зрозумів, у яку вскочив халепу. Весь цей час, поки навколо кипів бій, поки його друзі билися не на життя, а на смерть, сам він пролежав у безпечному місці, навіть не діставши з піхв меча. — Та ні, дрібниці. Нічого серйозного.

— Будьте певні, нічого серйозного, — поспішив на виручку другові Філіп, який, на щастя, був неподалік. — Просто панові де Шатоф’єру не поталанило. Він упав і трохи забився. — Філіп сплигнув з коня і зміряв оцінюючим поглядом могутню фіґуру прославленого воїна, що за свої подвиги в Палестині заслужив прізвисько Гроза Сарацинів. — Пане фон Кліпенштейн, у мене просто немає слів, щоб виразити вам всю глибину своєї вдячності за допомогу в цю тяжку для нас хвилину. Завдяки вам ми уникли великих втрат, і багато дружин та дітей до кінця своїх днів згадуватимуть у молитвах імена героїв, що спасли від неминучої смерті їхніх чоловіків і батьків.

— Це обов’язок кожного християнина — допомагати ближньому своєму в лиху годину, — скромно відповів тамплієр. — Хвала Всевишньому, ми прибули вчасно. Ці єретики ще гірші за магометан. І як їх тільки земля носить!

— Дивина та й годі, — задумливо промовив Філіп. — Якого дідька їм було треба?

— Кажуть, — озвався Ернан, підводячись на ноги, — що окремі загони єзуїтів з мовчазної згоди своїх командорів займаються розбоєм на великій дорозі.

— Щось таке я чув, — кивнув Філіп. — Проте, як мені відомо, цим промислом вони займаються невеликими ватагами і не афішують своєї приналежності до ордену.

— Що правда, то правда, — погодився Шатоф’єр. — Зазвичай вони перевдягаються й уникають нападати на озброєні загони. А тут казна-що: геть усі зодягнені в єзуїтську форму, та ще й з бойовими штандартами. Якщо не помиляюся, це знамена командорства Сан-Себастьян.

— Гм, справді… Чортівня якась!

Кліпенштейн делікатно прокашлявся.

— Перепрошую, пане мій, — звернувся він до Філіпа. — Як я розумію, ви монсеньйор Аквітанський-молодший.

— А відтепер і ваш боржник, — відповів Філіп. — Якими вітрами, такими щасливими для нас, занесло вас до нашого краю?