Розділ XXI „Творці історії“

Тамплієр усміхнувся:

— Смію сподіватися, що ваш край незабаром стане не чужим і для мене.

— О! — радісно промовив Ернан. — Вас призначили керівником одного з ґасконських командорств? І якого ж?

— Беріть вище, брате. Маґістр Рене де Монтальбан після поранення в Палестині вирішив піти на спочинок до нашого мальтійського монастиря і попросив ґросмейстера звільнити його від обов’язків прецептора Аквітанського…

— Отже, ви призначені його наступником, — зрозумів Філіп. — Дуже мило. Але як ви опинилися саме тут? Мабуть, вже почали огляд командорств?

— Ні, монсеньйоре, лише збирався. Передусім я хотів представитися вам та вашому батькові, як цього вимагає статут нашого ордену, але в Тарасконі я вас вже не застав, тому разом із загоном подався вам навздогін. На щастя, я обрав коротший шлях, ніж ви.

— І представилися нам якнайкращим чином. Гадаю, немає потреби особливо наголошувати, що ні в мене, ні в мого батька не буде ніяких заперечень проти вашої кандидатури як прецептора Аквітанського. Сподіваюся, тепер ви приєднаєтесь до нас? За моїм відомостями, король Наварри запросив вас на святковий турнір як одного з семи призвідників.

— Це так, — кивнув Кліпенштейн. — Проте я змушений відмовитися від вашої люб’язної пропозиції. До початку турніру ще більше двох тижнів, і за цей час я планую відвідати кілька найближчих командорств.

— Що ж, успіхів вам… Але, гадаю, ви не відмовитеся провести цей вечір та ніч у моєму замку Кастельбелло, що за три години їзди звідси. Ми зупинимося там на день чи два, щоб поховати загиблих і подбати про поранених.

— Так, звичайно, — сказав Кліпенштейн. Раптом обличчя його видовжилося від подиву, і він уп’явся поглядом у ватажка єзуїтів, якого, вже без шолома, вів до них Ґабріель. — Ба! Родріґо де Ортеґаль! Прецептор Наваррський власною персоною. Отакої!

Філіп пильно вдивився в холодні, безмовні риси обличчя єзуїта.

— А хоч і сам Інморте. Хто б він не був, це не завадить нам допитати його.

— А ще краще негайно повісити його на найближчому дереві, як лісового розбійника, — почувся розгніваний голос герцоґа. Він під’їхав до них на коні, зі скривавленим мечем у руці і спрямував на прецептора сповнений ненависті погляд. — Лоррісе! — звернувся він до свого зброєносця. — Неси мотузку. Зараз ми вшануємо мерзотника так, як він на це заслуговує.

Герцоґів слуга, у скривавленій та пошматованій куртці, пошкультигав, тягнучи поранену ліву ногу, виконувати наказ свого пана.

— Стривай, Лоррісе! — владно зупинив його Філіп. — Це мій полонений, батьку.

— А то біда! — спохмурнів герцоґ. — За будь-яким єзуїтом шибениця плаче. А поготів — за прецептором.

— Ні, батьку, — рішуче заперечив Філіп. — Дозвольте вам нагадати, що це Беарн, государ тут я, і мені вирішувати, як обійтися з моїм полоненим. Насамперед його слід допитати. Сподіваюся, в Кастельбелло знайдеться кат, що зуміє розв’язати йому язика.

Кліпенштейн похитав головою:

— Боюся, це безнадійно, монсеньйоре.

— Що ви маєте на увазі? — запитав Філіп.