Розділ «LIV»

— От тодi ми й почали серйозно ховатися. Навiть я не одразу збагнула, яким може бути iнший кiнець палицi, яку сама ж вклала у руки Андрiя. У мене вiддавна були неофiцiйнi стосунки з партією, яка потiм трансформувалась у «Волю народу». Ще п'ять рокiв тому я допомогала їм на виборах. Потiм, коли очолила рубрику телеканалу, ця спiвпраця ще бiльше змiцнилася. Менi справно платили, я чим могла допомогала їм в iнформацiйнiй вiйнi. А коли Андрiй почав писати «Пастку», i йому також.

— Тобто фактично дiлились iнформацiєю з протилежним табором? — уточнив я. — Тiєю, яку давали вам вашi негласнi боси зовсiм для iншого, i ще й платили грошi?

— Ну, звiсно… — розвела руками вона. — Я ж вам пояснюю, бруд — категорiя об'єктивна. У нашому суспiльствi вiн був i буде завжди. I переливати його туди-сюди варто лише тодi, коли це вигiдно самому. Андрiй менi ближче, анiж усi разом взятi полiтики, отже, це було вигiдно. Про якi закони честi та порядностi може йтися, коли копирсаєшся у суспiльному лайнi? Тим паче у нашiй країнi. Анатолiю, будьте реалiстом… Уявiть собi, дiлилась. I у тому, що роман вийшов настiльки резонансним, є й моя заслуга. А ви що, не згiднi? Ну скажiть, яка рiзниця хто кого «з'їсть» — «Воля» «Надiю» чи навпаки? Чи вони не однаковi? Чи не однаково розкрадатимуть потiм те, що мало б належати нам з вами? То чому б не зробити при цьому добре хоча б своєму друговi й собi?

— Ваша позицiя менi зрозумiла i не викликає анi схвалення, анi осуду, — в тон їй зауважив я. — То що ж по сутi?

— А по сутi… Лише коли завершилися вибори, я зрозумiла, що накоїла. Тепер найменша тiнь, кинута нашими з Андрiєм стосунками, могла обернутися бiдою у першу чергу для мене. Напевно, ранiше, якби функцiонери «Волi» могли передбачити, що наробить його книжка, вони запобiгли б її появi. Будь-що запобiгли б! Просто прибрали б його зрештою. Та хто ж мiг знати? Тепер уже все вiдбулося i чiпати таку фiгуру, якою став Чумак, було щонайменш безглуздо i навiть невигiдно. А от я… З мене добре спитали б за таку симпатiю. Так я думала, оскiльки ще не знала усього! Але порвати з Андрiєм не могла. I вiн також. Тому зустрiчалися, наче якiсь розвiдники, дбаючи про конспiрацiю так, що iнодi й самим дивно ставало. В тому вiдлюдному мiсці бiля Гамар, випадково знайденому Андрiєм, ми бували часто, коли вдавалося вирватися. Чотири години їзди i — цiлковите безлюддя. Не уявляю тiльки, як ви дiйшли до «зошита». Дiйсно, саме там вiн дав його менi. I нiхто цього не бачив. I Андрiй нiкому не сказав би, упевнена. Ну, нехай це залишиться вашим професiйним секретом. А потiм…

Свiтлана закурила. А я побачив, як у цiєї досконалої i швидкої на розправу жiнки помiтно тремтять пальцi.

— Потiм вiдбулися позитивнi зрушення. Книга i фiльм викликали такий резонанс, що функцiонери «Волi» практично звiльнили мене вiд усiх iнших неофiцiйних обов'язкiв. Єдиним моїм зобов'язанням став… не повiрите! Я й сама не одразу повiрила. Єдиним моїм завданням став Андрiй. Я на той час була ведучою рубрики i взагалi не останньою людиною на нашому телеканалi, який завжди пiдтримував полiтичного ворога. А у мене були там важелi. Я мала забути про усi iншi напрямки iнформацiйної вiйни i займатися лише проблемами, якими обернулася для моїх босiв Андрiєва книжка. Їх розгрiбанням.

— Що ви маєте на увазi? — вiдверто не зрозумiв я.

— А те й маю. Полiтична боротьба триває завжди. Незалежно вiд того, наскiльки нищiвна чиясь там поразка. За кiлька рокiв ситуацiя може змiнитися. I коли почнеться наступна виборча кампанiя, знову гратиме роль кожен найменший фактор, кожен голос. Тому мої боси в iдеалi хотiли б до її початку бачити Андрiя таким, що усвiдомив i розкаявся. Уся країна до того часу мала стати свiдком визнання письменником своєї помилки, його розчарування своєю полiтичною позицiєю. Не за тих пiшов. Розумiєте? Тим паче, у ситуацiї, коли випливуть усi внутрiшнi незгоди «Надiї», коли натовп учергове обуриться, вiдчувши на собi кризу їхньої полiтики.

— На яку ще навiть натякiв немає? — скривився я.

— Ви що, дiйсно такий, чи граєте дурника? — почала серйозно нервувати Свiтлана. — Анатолiю, ви ж розумною людиною здаєтеся! Ви маєте усвiдомлювати, що у нашiй країнi не можуть бути виконанi жоднi передвиборнi обiцянки. Взагалi нiякi! Хто б не прийшов до влади, за п'ять рокiв народ обов'язково залишиться, м'яко кажучи, незадоволеним. I на той час вже «Надiя країни» виглядатиме провладною силою, яка п'є з нього кров. I от тодi публiчне визнання Андрiаном Чумаком помилковостi власних поглядiв з лихвою поверне усi вiдiбранi ним же голоси «Волi народу». Ну що ж ви такий недалекоглядний?!

Швидше за усе так воно i було насправдi. Власна некомпетентнiсть дiйсно вилазила менi боком. Розумiючи ситуацiю, я не витратив би свого часу, стiльки розумової енергiї, не сушив би голови над питанням, можуть чи нi «ображенi» Чумаком полiтики помститись у такий спосiб. Це дiйсно було не вигiдно, i Свiтлана переконала мене у цьому.

— Тепер я мала законнi пiдстави привселюдно побачитися з Андрiєм, взяти у нього iнтерв'ю, посидiти у кафе i не боятися з'явитись бiля нього! Адже це входило у завдання, а боси мої недвозначно натякнули, що були б не проти моїх ближчих стосункiв з «об'єктом», аби тiльки був результат. Це мали бути щасливi днi. Здавалось, я надiйно тримаю в руках усю ситуацiю. Але… Але…

Я забув геть про усе, очiкуючи розстановки крапок над «i».

— Несподiвано виринули деякi факти. Про те, як люди з «Волi», задiянi у владних структурах, кiлька рокiв поспiль вiдмивали грошi. Дуже великi грошi! Це був досконалий, взагалi генiальний механiзм! Ви ж читали «Пастку на Вовка». Андрiй описав це у своїй книзi ще перед тим, як усе вилiзло на поверхню! Тодi нiхто не взяв цього до уваги, адже роман побудований на самих алегорiях i сприймався як цiлковитий вимисел автора! I раптом… Нажахана його вчинком, я запитала, де вiн вiдкопав свого часу таку iнформацiю. Я кричала на нього не своїм голосом, запитуючи чи є у нього мiзки, щоб дозволити собi отаке впороти. Насправдi це був збiг, який важко собi уявити. Усе описане у книзi було тiльки його письменницькою фантазiєю! Андрiй вгадав дiйсний стан речей. Можете собi уявити? От тепер я злякалася по-справжньому. Тепер, якщо якимось чином випливли би нашi старi стосунки, мої боси реально мали б подумати насамперед на мене, адже я довгий час мала неофiцiйнi зв'язки з рiзними партiйними структурами «Волi» i теоретично про щось могла здогадуватись! От тодi вони почали б з'ясовувати, могла я володiти такою суперсекретною iнформацiєю чи нi.

— Обережно, — порадив я. — Зараз обережно. Не брешiть, будь ласка, оскiльки вiд цього моменту вашої розповiдi у мене нарештi почало усе складатися.

— Тодi може ви самi й розповiдатимете? — у її поглядi з'явилася тiнь не те щоб вiдчаю… можливо, передчуття бiди.

— Та нi. Кожен робитиме свою справу, просто нагадую про нашу домовленiсть. Усе, що ви розповiли досi, я не мав змоги перевiрити. Далi, якщо вам схочеться брехати, я це бачитиму.

— Ви блефуєте! — не приховуючи злостi, видихнула Свiтлана.

— Як хочете, — розвiв я руками. — Як хочете.