Розділ «LIV»

Свiтлана «відключилася» повнiстю i з байдужим виглядом дивилася у вiкно.

— Альо! — спробував я розтормошити її. — Важливий момент! Надзвичайно важливий. Тепер ваш любий має «вилiзти на поверхню» за дуже невдалих для себе обставин, адже фiнал його справи зараз фабрикується, i, схоже, навiть, уже сфабрикований впливовими людьми, якi дiйсно вiрять, що Чумака немає серед живих. Фiнал, який влаштовував би їх. I можливо, його справжнiй появi тепер уже схотiли б завадити. А крiм того, вiн обов'язково дiзнався би про вашу справжню участь у його мандрах у «потойбiччя». Звiсно, я не був з ним знайомий особисто, але, враховуючи вивченi упродовж слiдства матерiали, здається менi, вiн не зовсiм безхребетна iстота. I не пробачить вам Iрини. Ви втратите його назавжди.

— Так, досить, — несподiвано сказала Свiтлана, перериваючи мене. — Менi набридло це слухати. До того ж, ми вже приїхали. Ось тут, сюди завертайте, по травi. Тут твердо, не загрузнемо. Тепер уже я вам кажу — ви хотiли Чумака? Прошу, забирайте. Не бажаю бiльше слухати вашi теорiї.

Далi починалось якесь глухе село, а ця доволi занедбана хата стояла на пiд'їздi i дещо осторонь, нижче вiд горбистої кам'яної дороги. Долинка унизу, до якої простягався город, була добряче заболочена i чимось навiть нагадувала «Бермуди».

— Хто тут живе? — запитав я.

— Самотня стара жiнка. Єдина родичка мого покiйного батька. Далека родичка, для мене практично нiхто, але я нею опiкуюся.

Я вiдчинив дверцята i вилiз, розминаючи спину пiсля довгої дороги у не дуже зручнiй машинi, вiд якої завдяки Густавссону встиг добряче вiдвикнути.

— До речi, вона глухонiма вiд народження, — кинула менi Свiтлана. — Тож випитувати у неї щось не варто. До того ж, в селi у неї репутацiя вiдлюдькуватої чужинки, вона не тутешня. Так що у хатi нiхто не гостює. I навряд чи ви зможете зiбрати якусь iнформацiю.

— Iнформацiї менi бiльше не потрiбно, — завiрив я Свiтлану. — Менi потрiбен лише Андрiан Чумак.