Розділ «LIV»

Мотор джипа зревiв i я майнув попри переднього «Туксона» на перехрестя. Усi щойно рушили, проте не так жваво, тому я й устиг проскочити, а от моїм охоронцям це вже не вдалося. Вони вперлися на перехрестя i загальмували, рятуючись вiд зiткнень. За спиною почулися сигнали. А я натис на газ. Довго ця гонка тривати не могла, адже є пости ДАI, а зустрiч з одним iз них означала б крах моїх задумiв. I доїжджаючи до потрiбного повороту, я побачив у дзеркалi, як один з «Туксонiв» видерся-таки з перехрестя. Нiчого. Пiзно, хлопцi.

Ми взяли лiворуч i, заскакуючи пiд арку, я вже розвертав джипа майже поперек.

— Бiгом!

Ми вискочили одночасно, i я, натиснувши на пульт сигналiзацiї, потяг Свiтлану далi — у двiр. Ще кiлька секунд, i мiй переслiдувач впреться у перегороджений заїзд. Ще кiлька секунд знадобиться їм для того, щоб визначити, що робити — об'їжджати весь будинок чи бiгти за мною. Звичайно, вони роздiляться i хтось, вискочивши з кабiни, побiжить далi. Але секунди спливають.

— До автовокзалу, — кинув я таксистовi, хляпаючись на заднє сидiння якогось «Опеля». — Друже, не вписуємося, це завал. Плачу подвiйно.

— Зрозумiв…

Коли «Опель» виїхав за довгий будинок, нiяких «Церберiв» ще не було. Я простяг наперед грошi «без здачi» i наша швидкiсть i маневренiсть одразу зросли. Автовокзал був практично поруч.

— Усе, шефе, дякую!

Моя «дев'яносто дев'ята», пригнана Сергiєм, стояла у потрiбному мiсцi на стоянцi. Машина куплена нещодавно з рук. На нiй я їздив за дорученням. Машина, якої за вдалим збiгом обставин, нiхто з членiв «великої п'ятiрки» у мене ще не бачив. Навiть Андрiйович не уявляв, на чому я їжджу. Мотор завiвся. Хотiлось обернутися до заднього скла i показати середнiй палець, хоч там нiкого й не було.

— Гарно ви їх, — зиркнувши на мене збоку, промовила Свiтлана, коли машина виїхала за мiсто у вказаному нею напрямку. — А ви хлопець не промах. Схоже, не лише я вас недооцiнила.

— Ви залишили б свої комплiменти, панi Свiтлано, для живого класика, — їдко промовив я. — Ми ж його невдовзi побачимо. А менi б хотiлося почути щось по сутi. Ближче до справи. Як воно усе насправдi вiдбувалося. Часу удосталь.

— Ну, гаразд, слухайте, — вiдвертаючись, промовила вона.

— Тiльки без сюрпризiв, будь ласка, — попросив я, намагаючись все-таки перехопити її погляд. — Щойно я зловлю вас на брехнi, наша угода «накриється».

— А це вже як схочете. Втiм… Гадаю, зовсiм без сюрпризiв тепер не обiйдеться. Знаєте, з Андрiєм насправдi ми уперше зустрiлися шiсть рокiв тому, коли вiн ще не був таким вiдомим. Зустрiлися i зрозумiли, що потрiбнi одне одному. Звiсно, ми не афiшували наших стосункiв, адже у нього була сiм'я, а я… моє життя навiть без штампу у паспортi також мало влаштований вигляд i було у рiвновазi, скажiмо так. Але й особливо ховатись у нас пiдстав не було. Усе заварилося три роки тому, коли Андрiй почав набувати популярностi i на нього поклали око люди з вiдповiдних структур «Надiї країни». Ви знаєте, що його новий роман — полiтичне замовлення чистої води. Андрiй не хотiв цим займатись, адже вiн з тих письменникiв i взагалi людей, для яких iснує поняття «забруднитись».

Я переконала його.

— Ви? — не зрозумiв я. — У таку халепу? Навiщо?

— Як вам сказати… Ну, насамперед, просто хотiла, щоб вiн заробив серйознi грошi. А втiм… Андрiй був i навiть зараз залишається значною мiрою iдеалiстом. Таким не мiсце у нашому брудному суспiльствi. Рано чи пiзно життя викине їх якщо не на смiтник, то принаймнi з дороги. I менi вдалося якось пояснити йому, переконати, що бруд суспiльства потрiбно сприймати як об'єктивну категорiю i не лякатись його, водночас i не намагатись викорiнити. Проте треба вмiти створити у ньому i з нього оази хоча б для себе. Створити серед лайна оазу для себе — завдання бiльш реальне i поважне, анiж смикатися у марному намаганнi викорiнити його глобально. Отож Андрiй змирився з моєю позицiєю, що обiлити один непотрiб перед iншим, а заразом i в очах народу, не є обтяжливим для власного сумлiння, адже i без його участi якийсь iз них зрештою виявиться «добрим та праведним», а народ однаково залишиться обдуреним. Ну хiба нi?

Я мовчав, стежив за дорогою.

— Книжка вийшла швидко i на тлi тих подiй, ви самi розумiєте, яку користь принесла замовникам. А фiльм за мотивами роману зняли за три мiсяцi! I повiрте, їм окупилися усi фiнансовi витрати. Ви дивилися взагалi «Пастку на Вовка?» Попри усi кон'юнктурнi моменти йому вдалося майстерно показати справжнє обличчя провладних сил. У момент, коли полiтична боротьба досягла апогею, — викинути на екрани таку бомбу! Ще й пiд чиїм авторством! Не беруся визначити вiдсоток голосiв, який подарували «Надiї» на виборах цей роман i фiльм, але повiрте, вiн не є маленьким.

Свiтлана перевела подих i продовжувала.