Розділ «L»

— Навмисне до магазину ходив, — виливав їдь Прокопчук. — Запитував, яка тара має бути. Все-таки рiч дорога, iмпортна…

А далi моя щелепа вiдпала, а очi полiзли на лоба. На шматку розгорнутої тканини передi мною лежала… шведська блешня, втрачена, як я гадав, навiчно. Майор iз задоволенням спостерiгав ефект. Рука простяглася сама i я взяв блешню з потрiйним гачком. Ту саму, яка, можливо, врятувала менi життя.

— Розумiю, — продовжував під'юджувати слiдчий, — рука досвiдченого риболова вже упiзнала «рiдну» рiч, хоч їх тисячами штампують. Але ти все- таки подумай, якi ознаки напишеш у протоколi упiзнання. Типу, якась там мiкротрiщинка на емалi або власноруч перегнутий кут загину гачкiв… Хоча, взагалi-то дивись уважно. Ми ж цапа-вiдбувайла пiдставляємо, може й блешню у магазинi придбали…

— Розкажи… — попросив я. — Ну, будь ласка.

— Отак-от, тепер будь ласка… Ще обнiми мене. Давай сюди. — Прокопчук згрiб мою блешню у кейс. — Завтра у протоколi розпишешся, тодi вiддам. Може…

— Як взяли? — з-пiд лоба запитав я.

— Як-як… Професiйнi секрети. У Києвi хлопчики влетiли, виконуючи замовлення. А я ж давав орiєнтування ще тодi. Побачили у цього рану пiд оком. У бардачку — блешню. Напевно, сподiвався повернути тобi при зустрiчi. Ось так.

Вiдчуття вiд його розповiдi було дивне.

— Живих взяли?

— Кого як. «Твоєму» не пощастило. Четверо їх було. Двоє загинули пiд час затримання. Один поранений, але при свiдомостi. Один неушкоджений.

— I ти з ними бачився?

— Аякже, сидiв на допитах, у протоколах пiдписувався.

— I про мене питав?

— Звiсно, — посерйознiшав нарештi майор. — Звiсно, питав. От тiльки не «коляться» хлопцi. I не збираються.

— А що говорять?

— Про рану — у бiйцi п'янiй отримав, хоча є висновок судмедексперта, не двозначний. Гачками вiд твоєї блешнi рани завданi. А про блешню — на рибалку збирались. Якраз пiсля виконання завдання, на якому «засипались».

— А на чому вони «засипались»?

Я мовчав, хвилюючись, що зараз почую. Можливо, щось таке, що дозволить робити висновки на рахунок того, чого ж все-таки цi хлопцi хотiли вiд мене. Мовчав i Прокопчук, очевидно, розмiрковуючи можна чи не можна сказати правду.

— Могила… — пiдштовхнув я. — Не сумнiвайся. Нiде не випливе.

— Та й зi мною-то не дуже поспiшали дiлитися iнформацiєю, — зiтхнув слiдчий. — Так, неофiцiйнi данi. Викрадення людини.