Розділ «L»

Це сталося на «другому», коли я боровся з недосмаженим бiфштексом. Боротьба давалась важко, бо вiд думок, навiяних несподiвано, апетиту вже не було. Вiн вийшов разом з iншим чоловiком i завернув у туалет. Що робила тут ця людина?!

– Їв, гадаю, — вирiшив блиснути розумом Валентин.

Ну, звiсно, їв. Але що робив у Вишгородi, за якихось двадцять кiлометрiв вiд «Бермуд», на яких зник Андрiан Чумак? Адже сам нещодавно сказав менi, що тут бiльше робити нiчого. Справивши потреби, вони повернулися до столу, розминувшись дорогою з третiм, вочевидь, також з їхньої компанiї, а я набрав майора Прокопчука, слiдчого, на якому на невизначений термiн зависла Чумакова справа.

— Вiтаю, пане майоре, — сказав я. — Як ви там? Що нового?

— Ну, загалом маю чим подiлитися, — вiдповiв той. — Дещо цiкаве вiдбулось, але це не телефонна розмова.

— По Чумаку? — спробував уточнити я.

— Нi. Тут, гадаю, усе знову зависло надовго. Дещо iнше, але для тебе буде цiкавим. А у тебе?

— I у мене є дещо цiкаве, — намагаючись не вiдволiкатися вiд думок, промовив я. — Гадаю, треба зустрiтись. От i ви також розповiсте.

— Хмм… Давай завтра! — запропонував вiн.

— А сьогоднi?

— Гмм… А це що, дуже важливо? Я зараз у вiдрядженнi. Вiдпадає.

— А де ви? — запитав я.

— У столицi, — зiтхнув Прокопчук. — Буду тiльки завтра. Сам розумiєш, сюди рiдко викликають, щоб похвалити, так що я взагалi нiякий. Дивись, якщо це край важливо, то хiба… увечерi. Пiзно. Повернуся сьогоднi. Але це у випадку, якщо дiйсно важливо i не можна по телефону. Кажи!

Отже, Прокопчук зараз у Києвi, принаймнi для мене.

— Ну, загалом, не питання життя i смертi, але… хотiлося б дещо прояснити. Тому все- таки… словом, якщо неважко i вашi колеги вiдпустять вас на десять хвилин, вийдiть з кабiнки до головної зали i присядьте зi мною пiд отим великим фiкусом у куточку.

Його «правець» тривав яких пiвхвилини, пiсля чого майор отетерiло промовив:

— Ти що, тут? Ну, гаразд…

За двi хвилини вiн умостився поруч, вiдверто пiдозрiло зиркнувши на хлопцiв.

— Фiрма «Цербер», охорона, — лаконiчно пояснив я.

— Добре живеш… — зауважив Прокопчук. — Ну, кажи. Хоча, може… якось без свiдкiв?