Розділ «ХLVIII»

Я злiз i присiв на камiння. Напевно, вигляд мiй був бiльш нiж зосереджений, тому що Валентин навiть не спробував запитати у чому рiч. I я був вдячний за це. Отже, прийшовши сюди i видершись на хату, Чумак побачив таке собi потаємне мiсце, куди нiхто не прийде i яке нiхто не побачить здалеку. I провiв там нi багато нi мало — три доби. Що вiн там робив? Невже у душi цiєї людини мрiї про безлюдний острiв сидiли настiльки глибоко, що в кайф було просто вiдсидiти тут три днi, вiдпочиваючи вiд усiх?

Зараз я дуже добре розумiв, що вiдчуває мисливський пес, iдучи по слiду, який стає дедалi гарячiшим. Ось чому його буквально трусить вiд нетерпiння. Але й звiр не дурний. Вiн плутає слiди, не бажаючи, щоб його знайшли. Щось подiбне вiдчував i я. I зараз був, якщо не за пiвкроку до розгадки таємницi, то принаймнi на правильному шляху. Та менi бракувало ще чогось! Дуже небагато! Якоїсь деталi, єднальної ланки, яка вiдкривала б очi на дещо важливе. Де ж вона?

А сiдаючи у джип, я несподiвано зрозумiв. Чумак не ховався. Точнiше — вiн не ховався сам. Вiн ховав машину, яку три днi нiхто не мав бачити. А сам, схоже, кудись їздив. Туди, куди потрiбно аж стiльки часу. I при цьому, можливо, навмисно казав, що насправдi був тут. Адже дав можливiсть Василевi глянути на спiдометр. Та й реп'яхи у Джая при бажаннi мiг би повибирати краще. Чи не це мав на метi? Отже, Венцель мав знати, що Чумак три днi у буквальному розумiннi пропадав на «Бермудах». Причому той же Венцель мав запiдозрити це сам! Але навiщо?

Без перебiльшення голова гула. Ми знову повернулися до Венцеля, де я «пресував» його ще кiлька годин. Але марно. Бiльше не вдалося встановити нiчого цiнного. Дверцята, за якими марила таємниця, заклацнулися. Ще один вiдрiзок, пройдений у напрямку iстини, вперся у новi розгалуження, лише одне з яких мало вивести на правильний шлях. Усе решта — припущення.

Треба було їхати. Хаотичне метання з кута у кут бiльше не могло принести користi. Прозрiння ще настане, я вiрив. Тiльки коли? Чи не буде запiзно?

Венцель стояв бiля порога хати i дивився на нас. Напевно, у головi його ще досi не вкладалося, що обiйшлось. I менi було жаль цього нехай дивакуватого, але цiлком приємного i порядного чоловiка. Врешті-решт усi ми дивакуватi, кожен по-своєму. Один викидає на вiтер грошi за непотрiбний клапоть болота, тому що обтяжений божевiльними теорiями. Iнший, також обтяжений задумами не менш божевiльними, вiдвертається вiд красивої i порядної жiнки. Що ж, у кожного свої таргани в головi.

Не годилося отак поїхати. Потім буде прикро згадувати.

— Васю! — покликав я, опустивши скло.

Валентин якраз закiнчував говорити по телефону бiля дверей одного з «Туксонiв» i я поки що сидiв сам. Василь пiдiйшов.

— Присядь ще на секунду, — попросив я. — Поки ми самi.

Валентин пiдозрiло озирнувся, але залишився на мiсцi.

— Васю, — сказав я, коли дверцята поруч зi мною заклацнулися, — повiр, менi жаль, що у тебе вийшло стiльки клопоту i нервiв через мене. Зараз вiд мене вже мало залежить. Але почав усе я. I знайшов тебе я. З мене, як не крути, почалися твої неприємностi. I я буду кепсько почуватися, якщо поїду просто так. По-перше, хочу тобi сказати ще раз — не бiйся. Усе буде добре. Гадаю, на цьому твої незручностi скiнчилися. А по-друге…

Василь дивився на мене, поїдаючи очима. I от як буває… Не бiйся зробити комусь добро, тим паче, коли вiдчуваєш, що завинив. Не бiйся вибачитися! Це вiддасться.

Я витяг кiлька доларових папiрцiв i дав йому.

— Це хоч якась компенсацiя за клопоти, особисто з мого боку.

— Не треба! Господь з вами! — замахав руками Венцель. — Задовбали ви зi своїми «зеленими»! Їдьте з Богом i бiльше не з'являйтеся! Не треба менi ваших грошей сто п'ятдесят рокiв!

— А це… — не слухаючи його, я полiз на заднє сидiння i витяг шкiряну сумку, куплену ще на початку розслiдування справи, оскiльки саме таку за моїми уявленнями має мати шеф детективного агентства. — А це, Васю, тобi на пам'ять. Ти також документи носиш. Класна рiч. Дуже зручна. От тiльки повиймаю своє.

Я бачив, як загорiлися його очi, i з задоволенням викидав з усiх кишень сумки просто на заднє сидiння свої речi, аби нiчого не забути. Та несподiвано погляд Венцеля змiнився, очi полізли на лоба вiд подиву, i вiн потягся рукою назад, а потiм ошелешено запитав:

— А це… оце… звiдки воно у вас? Це ж…

У грудях моїх щось стиснулося, коли я побачив, про що вiн. На сидiннi валявся старий зошит Чумака з недописаним романом. Знаючи, що в пiски під Одесою потраплю рано чи пiзно, я весь час возив його iз собою.