Розділ «ХLVIII»

— А чого ж ти два тижнi тому мовчав? — не так рiшуче промовив охоронець. — Чому вiд слiдства приховав, коли у тебе покази брали?

— Що приховав? Оцю херню, що вам розказую?! — мало не заплакав Венцель. — Оце-от я мав слiдству розповiдати?! Я що, по-вашому, зовсiм дурний? Ви не дивiться, що я фермер iз глушини. Мозги у мене в порядку!

— Не кричи, Василю, — попросив я. — Давай по сутi. Що було далi?

— А далi зранку Андрiй поїхав. Нiчого бiльше розповiсти не мiг. А я взяв i пiшов туди.

— I не боявся? — не стримався Валентин. — Якщо ти дiйсно вiриш, що там пропасти можна, то мав би i сам боятися.

— А не боявся, — дивлячись йому в очi, з якимось викликом вiдповiв фермер. — Боїться той, хто не знає, хто не вiрить. Хто не поважає. Хто чужий. А я свiй. Живу тут. Я частина цього. Я бережу це. I податок плачу за усю землю, i за них у тому числi, за «Бермуди», хоч не сiю там. За документами можете подивитись, якщо не вiрите.

Не довго думаючи, Венцель висмикнув з шафи потерту папку i розкрив перед нами. Ми з Валентином заглибилися у документи. I папери свiдчили, що весь клапоть землi, включаючи й так званi Бермуди, з нiкому не потрiбними болотами були переданi йому в оренду. На п'ятдесят рокiв!

— А на хрiна воно тобi? — ошелешено запитав я. — Ти ж купу податку платиш! Ти ж з цiєї землi нi чорта прибутку не маєш!

— Не самим прибутком живе людина, — знизав плечима Василь. — Є ще таке поняття, як «вiчне».

— Яке-яке? — скривився Валентин. — Петровичу, тут «мiсiєю» попахує. Це виявляється, твоя мiсiя — берегти оцi… «Бермуди». Так?

У вiдповiдь Василь витяг iз шафи другу теку — значно грубшу. Там зберiгалися купа всяких брошур, газетних вирiзок. Потiм на стiл посипалися книжки — новi й затертi.

— Ось, почитайте, якщо менi не вiрите. Оце все про схожi мiсця, якi розкиданi по всiй нашiй планетi. Це «живi» мiсця, так званi очi планети! I тiльки людинi, яка є обмеженою iстотою, вони здаються погибельними. Тому що, буває, там зникають люди. Дiйсно буває! А своя сорочка ближче до тiла. Розумiєте, яка психологiя? Тiльки те й вiдмiчає людина, що зникають їй подiбнi. А насправдi це лише одна особливiсть, причому не надто важлива. Просто вона у першу чергу кидається у вiчi. Насправдi ж усе значно складнiше. I не я це придумав! Ось!

Венцель трусив перед нами своїми архiвами, набираючи лютi.

— Колись нащадки подякують тим, хто подбав про планету. А зараз цього нiхто не розумiє.

— Ти зрозумiв, — багатозначно хитнув головою я. — I взяв на себе цю мiсiю.

— Можна i так сказати, — розвiв руками Венцель. — I зауважте, зважився я на неї… он бачите дату на документi? Нiякого Чумака ще й не знав. I не був знайомий. I не уявляв, що вiн колись приїде. Розумiєте?

— Ну, це, припустимо, ще нiчого не доводить, Васю.

— Так, якщо у вас не гаразд iз психiкою, то це ще не означає, що ви не можете вбити i заховати людину. Швидше навпаки, — знову втрутився Валентин i я непомiтно пiд столом штовхнув його на ногою.

— Васю, — попросив я. — Ми вiдхилилися вiд теми. Не будемо дискутувати з тобою чи бувають iнопланетяни. Давай далi про Чумака. Ти казав, що пiшов туди. Навiщо?

— Подивитися, де вiн пропадав. Як це навiщо?! Так усе й сталося. Спочатку Андрiй поїхав попiд берег, потiм вийшов з машини i пiднявся догори, на покинутий хутiр — хотiв усе власними очима оглянути. Там i пропав, схоже. Слiд обiрвався. Розумiєте? Бур'яни до пояса. Iде людина по них — стежину дай Боже залишає, не треба слiдопитом бути.