Розділ «ХLVIII»

— Розумiю, а чому вiн не мiг повернутися власним слiдом? — запитав я. — От чому? Так навiть було б легше iти. I тут вже добре треба розумiтися, щоб виявити — поверталася людина тим самим шляхом чи «випарувалася» там.

— А тому, що Андрiй iшов ди-ви-ти-ся! Погуляти там! Ось чому. Так i казав менi, коли повернувся. Iшов з намiром обiйти усi «Бермуди» i мати уявлення про деталi. Книжку збирався писати. А дiйшов лише до першого хутора. Якби знайшов щось таке, що налякало, або передумав з якоїсь причини, то пам'ятав би. I менi сказав би потiм. А так — iшов, iшов i раз — зник. Тому й слiд обiрвався. А з'явився бiля болота, тiльки на iншому березi. Там i пес його знайшов. Уявiть собi — з нiг до голови у реп'яхах був — три днi господаря шукав. Андрiй, як до машини дiстався, зразу ж там їх вибирати почав. Двi години сидiв, а заразом мiркував, що сталося.

Венцель плiв без перестанку. Голос його припинив тремтiти i вiн викладав усе, що мав, iдучи свого роду ва-банк, розумiючи, що коли приходить час рятуватися, хапаються за соломинку. Звiсно, я не був детектором брехнi, але усе у менi сигналiзувало в одному напрямку — Василь говорить правду. Розповiдає так, як насправдi сталося, точнiше так, як знав вiн сам. Та разом з тим була ще одна обставина — я не вiрив у можливiсть iснування «Бермуд». I нехай не мiг вiдкинути взагалi факту наявностi чогось таємничого на нашiй планетi. Нехай. Але нашi українськi «Бермуди», ось тут, бiля села Гамари… Нi! Нi. Нi. I ще раз нi. Цього я не сприймав. Не знаю чому. «Очей планети» не може бути серед суцiльного бардаку i свинства. Якщо вони є, то мали б розташовуватися десь у бiльш гiдному мiсцi.

А можливо, причина у моєму переконаннi як фахiвця, взагалi як людини, що геть усе повинно мати гiдне пояснення. Усе, що зникає, має конкретну причину. «Бермуди» — причина, достатня лише в умовах нашого суспiльства. Хоч як дивно, у неї можуть i повiрити.

Несподiвано у мене перехопило подих. Цiкаво, а що сказали б про неї Камiнський з Гладким? Тi, якi пропонували сфабрикувати обставини зникнення письменника, аби тiльки пояснити й узаконити цю подiю. Що сказали б вони? Хто знає. На перший погляд така заявочка скидалася б на знущання над суспiльною думкою, але вона у нас звикла до подiбного! Щодня їй безсовiсно нав'язуються такi теми, у порiвняннi з якими гамарськi «Бермуди» геть зовсiм невинна рiч!

Я скочив на ноги i рушив до дверей. Валентин зразу здивовано закляк на мiсцi, а потiм побiг за мною. Здавалося, спиною я бачив остовпiлий погляд Венцеля, який у повнiй розгубленостi промовляв: «Куди ж ви, хлопцi? А забирати мене? За чим ви взагалi приходили??!» I я знав: що-що, а Венцель не є артистом. Зовсiм.

Ключ у замку запалювання прокрутився, мотор зревiв i джип рушив у зворотному напрямку. Я добре орiєнтувався i гнав машину навпростець через поле. Обидва «Туксони» продовжували рух дорогою, не бажаючи дерти боки. Валентин сидiв поруч i дiставав мене питаннями, збиваючи з думок. А я зробив пiвколо i вийшов майже на потрiбну точку. Ще трохи i ми опинилися у глухому кутi, куди вперлися ще тодi з хлопцями, уперше приїхавши на «Бермуди». Це була колiя, яка вела у нiкуди й закiнчувалась у бур'янах. Саме сюди ми втикнулися мiсяць тому, пiсля чого пiшли навпростець крiзь бур'яни i заблукали у сутiнках. Я добре це пам'ятав.

Тодi я не зрозумiв хто i для чого мiг сюди їздити, адже тут нiчого не було. Схоже, це й була точка, де за свiдченнями Венцеля опинився джип Чумака пiд час його так би мовити, першого, тимчасового зникнення. Чумак ходив колами, знайшов його i виїхав, ламаючи хабази, на дорогу. Так утворилась колiя у заростях, яка начебто вела незрозумiло куди.

Ззаду почувся звук мотора. Обидва «Туксони» пiд'їхали i зупинилися. Подавши їм знак залишатися тут, я знову рвонув навпростець, роблячи нову колiю. Стебла шкребли по боках машини Густавссона, вдаряючи час вiд часу по склi й осипаючи машину уламками та насiнням. Ми спустилися до болота. Я вийшов i глянув угору. Серед зарослого поля проглядалася напiвзруйнована стiна будiвлi iз залишками даху. Бiльше року тому так само, вийшовши з машини, рушив до неї Андрiан Чумак.

Валентин, плюючись i бурмочучи пiд нiс, пiшов за мною.

— Можеш не йти, — дозволив я. — Вiд «бермудських» небезпек однаково не захистиш.

— Менi грошi платять, аби охороняв вiд усього. А вже вдасться чи нi… Ще за три днi заплачено! — не приховуючи радостi, додав вiн. — А далi — бувайте здоровi.

— Три днi — також немало, — вiдхекуючись, простогнав я.

Дорогу у бур'янах, що сягали часом i вище грудей, довелося прокладати заново. I ось вони, руїни хутора. Сюди у пошуках додаткових вражень, якщо вiрити Василевi, торiк, ще задовго до свого остаточного зникнення продерся i Чумак. А далi…

Нi, звiсно, не пропав. Подiбна версiя у мене не могла з'явитися, не зважаючи на свiдчення навiть десяти таких фермерiв. Усе-таки пiшов назад своїм же слiдом. Не мiг я й погодитись iз Венцелем щодо того, що письменник три днi просидiв десь поруч, сам не розумiючи, що робить. Варiанта втручання потойбiчних сил у даному випадку для мене не iснувало у жодному ракурсi. Тому, якщо знову-таки Василь не брехав, Чумак повертався до джипа, залишеного бiля болота, власним слiдом, причому не за три доби, а одразу. Хоч перед тим намiрився обiйти геть усе. Отже, щось його налякало. Або знайшов щось таке, що несподiвано змiнило його плани. Настiльки змiнило, що, сiвши у джип, вiн зробив пiвколо i заїхав уже верхом у той глухий кут у бур'янах, де за уявленнями Венцеля, тi самi темнi сили вирiшили повернути на свiт бiлий його машину. Так виходило тепер, що загнавши машину у бур'яни, Чумак просидiв там три доби, а спiдометр джипа залишився на тих самих показниках. А пес його, Джай, шастаючи тими ж заростями, назбирав купу реп'яхiв. Так виходило. Тiльки навiщо це йому знадобилося?

Я лазив навколо руїн i обдивлявся знову й знову усе, що якихось кiлька тижнiв тому було обстежено дуже пильно. I не знайшов нiчого. Взагалi нiчого, не кажучи вже про таке, що могло б справити враження на Чумака. А може вiн забрав це iз собою? I три днi вивчав знахiдку, ховаючись у бур'янах? А потiм, коли Венцель вiдкрив, що письменник нiкуди не їздив, навiшав йому «локшини» про своє зникнення на «Бермудах». Дiйсно. Якби Чумак почав заперечувати, Василь не повiрив би i з'ясосував би далi, де той ходив i що робив. I обов'язково вiдкрив би шляхи його блукання. Тiльки тодi ще й почав би ритись у причинах такої поведiнки гостя. Щось мiг би запiдозрити. А так — пропав на «Бермудах». Чому нi? Тим паче для кого-кого, а для Венцеля такi пояснення якраз могли б i спрацювати.

Уп'яте обiйшовши залишки хати, я взявся за стiну. В одному мiсцi вона розвалилася до самої землi i далi пiдвищувалася поступово, то ж по нiй можна було вилiзти догори, майже як по сходах. Звiсно, туди вже лазили. Та й знизу усе прекрасно проглядалося. Але я повторив. I навiть став на дерев'яну конструкцiю даху, вiд якої залишалася «решiтка».

— Обережно! — крикнув знизу Валентин. — Гниле!

Та менi вже було не в головi.

Он воно що! Ось, що знайшов Чумак! Таке, що змусило змiнити плани. У пiвденному напрямку серед бур'янiв я тепер побачив обидва «Туксони» охоронної фiрми «Цербер». Вони стояли наче у котлованi, утвореному рельєфом мiсцини. Таке собi заглиблення. Тому їх не було видно анi зверху — з дороги, анi знизу — з болота. Навiть з пагорба, на якому стояв забутий хутiр, не можна було побачити цього мiсця. Тiльки якщо видертися на дах. А цього, судячи з неторканих ще два тижнi тому заростей навколо хати, не робили вже багато рокiв. Та фактично й самого даху вже не було! Отже, мiсце, де стояли зараз нашi машини i де начебто з'явився рiк тому джип Чумака, можна було побачити лише навмисно прийшовши туди. А хто i для чого може туди попертися — у суцiльнi бур'яни? Тим паче, якщо цей клапоть взагалi звикли обходити десятою дорогою!