Розділ «ХLVIII»

— Дайте! Ну, будь ласка!

— Навiщо воно тобi? — не зрозумiв я.

— Це ж його роман! — вигукнув Венцель. — Про край свiту! Менi ще на годину лишалося. Такий цiкавий! Я ж не любитель книжок художнiх, але тодi, ну, торiк, цiлу нiч його читав, не мiг вiдiрватися, хоч i не викiнчений. Ще й почерк жахливий. Тому й не встиг. А зранку Андрiй поїхав, я й забув про недочитане. Потiм згадав. А як повернувся вiн за три днi, ну, тодi як уперше зник, я просив — дай дочитати! А вiн…

— А вiн — що?

— Сказав, що не знає де подiв. А я ж так просив! Ну, дуже менi хотiлося дiзнатися, що далi. Андрiй усю машину перевірив. Разом шукали, удвох! I немає. Сказав, напевно, на «Бермудах» пропав. А що ж iнакше?

Я вийшов з машини i сiв просто у пожухлу траву. Ось тепер усе ставало на свої мiсця! Ну майже все. Принаймнi з'явилась ота ланка, якої бракувало. I зараз так виходило, що тi три днi у вiдкритiй ним невидимiй для чужих очей заглибинi серед горбiв Чумак провiв разом зi Свiтланою, тому що далi недописаний роман опинився у неї. Саме у цей перiод опинився, адже нiчого не заважало Чумаковi на кiлька годин дати його дочитати фермеру, якщо зошит досi був би у нього. Вiн сидiв там разом зi Свiтланою. У зарослiй котловинi помiж горбiв, яку щойно вiдкрив i я. Або кудись їздив iз нею її машиною, залишивши свiй джип у сховi. Втiм, яка рiзниця? Свiтлана збрехала менi, сказавши, що вкрала зошит пiвтора року тому пiсля iнтерв'ю.

Вiд азарту та вiдчуття близької розв'язки закрутилося у головi. Свiтлана?! Ну, невже ж…

Довелося знову разом з Василем перейтися по датах. Помилки бути не могло. Саме торiк у жовтнi Венцель читав недописаний роман, який, за словами журналiстки, вона вже пiвроку до цього вкрала у Чумака. Потiм Чумака три днi не було, а пiсля повернення зошита вже не мав.

Свiтлана. Ось хто по вуха у цiй таємничiй iсторiї. Ось хто, якщо й не винен, то принаймнi знає таке, що варто приховувати вiд мене. Це був найважливiший момент. Саме зi Свiтланою, так тепер виходило, Чумак провiв ці три днi — рiк тому, пiд час свого першого «зникнення» на «Бермудах». Хто зна, чим вони там займалися i чому пiсля цього Чумак знову повернувся до Венцеля. Але тепер я розумiв, що фермер побачив показники його спiдометра все-таки чисто випадково, i Чумак, щоб той нiчого не запiдозрив, змушений був видавати на-гора авантюрну брехню про «Бермуди». Мiг би збрехати i щось бiльш реальне — припустимо, полював десь поблизу, але ж три днi лило наче з вiдра! I Венцель це бачив. Тому така легенда аж нiяк не проходила.

Реально нiчого iншого Чумак вигадати не мiг. Ну, сидiв, чекав, поки дощ закiнчиться. Три днi?! Чому ж не переїхав два кроки i не ночував на фермi? Або поламався… То чому тодi не прийшов до Венцеля по допомогу? Ну нiчого бiльше не могло пояснити його поведiнку фермеру, який запiдозрив щось таке. От i ляпнув перше, що спало на думку, причому доволi вдало ляпнув. Тож версiя навiть прийшлася до мiсця, коли мова зайшла про недочитаний зошит.

I одразу ж почали згадуватися iншi важливi речi, якi свого часу якось залишилися поза моєю увагою. Хто у мене тодi займався Свiтланою? Роман. Взявши телефон, я набрав його i за кiлька хвилин хлопець вже перечитував менi збереженi вибiрки з Інтернету. Ось! На початку своєї кар'єри Свiтлана працювала у журналi «Природа» i вела у ньому… кiнологiчну рубрику! Он як! «Собачi» справи займали у журналi гiдне мiсце — аж двадцять сторiнок. Новини, виставки, пiзнавальнi статтi про рiзнi породи.

На щастя, пакет для мобiльного Інтернету завжди був пiд рукою, i за кiлька хвилин, розташувавшись з ноутбуком у машинi, я вже власноруч вiдслiдковував матерiали, роздобутi Романом мiсяць тому. I от як цiкаво виходило! Такi зрiлi, грамотнi репортажi з компетентними коментарями давало ще зовсiм зелене дiвча, яке — я порахував — ще навiть не закiнчило факультет журналiстики! I дiйсно, Свiтлана вступила до унiверситету у вiсiмдесят восьмому роцi, а у дев'яностому вже публікувала статтi у журналi «Природа», де й почала згодом працювати. Таке буває, коли журналiсти починають писати серйозно, ще навчаючись у вишi, але не сам по собi цей факт був дивним!

Як же я мав навести лад?

Допомiг Роман, навички якого у роботi з комп'ютером були значно кращі вiд моїх. За годину вiн телефонував, спрямовуючи мене на вiдповiдний сайт. Я вiдкрив його i одразу зрозумiв усе. Молодцi хлопцi.

Чикурда Свiтлана Борисiвна. А у її матерiалах кiлька разiв фiгурував експерт-кiнолог вищої категорiї Чикурда Борис Iванович, не iнакше, як її батько, який був суддею навiть на мiжнародних кiнологiчних виставках!

— Паша щойно телефонував з бiблiотеки, — пiдкинув дрiвець у вогонь Роман. — Сидить з пiдшивками «Природи» i республiканського кiнологiчного журналу за тi роки. Усе збiгається. Приїдете — самi почитаєте.

Тепер дiйсно усе збiгалося. Свiтлана була людиною, надзвичайно компетентною у кiнологiчних справах. I це мало сказати! Ось хто мав би бути автором задуму з Мажором.

Свiтлана. Щось замислила вона, влаштовуючи на «Бермудах» удаване мiсце зникнення Чумака i даючи менi цей зошит, аби спрямувати нас на невизначений термiн ще далi — у безмежнi пiски пiвдня Одещини. Тiльки не так сталось, як гадалось.

Я вирахував, де заховалася дичина, яка поки що й гадки не мала, що я про це знаю. I тепер потрiбно було не злякати її. Наблизитися й зумiти взяти.