Розділ ХХІІ

– Бодай би його перша куля забила, – весь час проклинав старий шляхтич-поляк із Кам’янця.

– Годі вам, ляхи, – втрутився у розмову один з козаків. – Дорошенко не для себе із бусурманами злигався – Україну із попелища воскресити хотів, об’єднати її по обидва боки Дніпра. Тільки іще гірше зробив.

Шляхтич схопився за голову:

– Що мені до вашої України, коли моя цуречка в полон пішла і синочки мої. А жона згинула у степу – не витримала тяжкої дороги.

– Самі собі винні, ляхи, – знов сказав той самий козак. – Треба було з козаками в мирі жити, а ви знущалися гірше бусурмана. Якби козаки не були в такому відчаї, то ніколи б не пристали до турків. Наші жінки та діти вам панщину відробляли, доки ми вас боронили від татар, а за це ви нас тільки «бидлом» величали. Тепер ви, вельможні пани, самі скуштуйте таволги турецької на смак. Будете знати, як то добре у неволі жити.

Незважаючи на те, що у сараї було повно поляків, ніхто із них не знайшовся, що відповісти козакові. В інший час то вони би сотворили таку веремію! Кричали б, хапалися за шаблі… Неволя всіх перемішала, забрала шляхетський гонор і всі привілеї. Мовчали, розуміючи, що козак каже правду.

Невільники мешкали у сараях недалеко від пристані. Їхня робота була розвантажувати і завантажувати галери, які заходили у бухту. Усі були скуті ланцюгом, їли якусь огидну юшку із старої риби, сухарі, часом кашу. Їх примушували митися і голитися раз на тиждень, голови невільникам відразу побрили наголо: турки боялися, аби не кинулися воші або ще яка зараза. Місто Білгород стояло на Дністровському лимані, галери заходили не так часто, як до Очакова, та все одно роботи вистачало.

Юрій любив літнє море, коли воно грається хвилями, посміхається, кличе до себе. Коли ж воно холодне, то вода стає чорною, ніби враз помирає, як і вся природа із приходом холодів. Море свище вітрами, гуркотить хвилями, стає грізним, суворим і так само відштовхує від себе, як влітку кличе.

Роботу невільники мали постійно. Війна поволі вщухла, й торгівля почала відновлюватися. Юрій на галери носив по трапу мішки зі збіжжям, а звідти – припас військовий для гарнізону та товари різні заморські. По пристані походжав наглядач із канчуком у руках, пильно стежачи за роботою невільників. Тільки хтось починав відставати від гурту, як турок одразу ж бив його немилосердно канчуком по спині, залишаючи на тілі червоні пасма.

Кульчицький сяк-так давав собі раду з роботою і по спині діставав не так часто. Одного дня привезли особливо багато збіжжя возами, і всі ці мішки треба було перенести у склади на пристані. Була вже весна, потепліло. Вітер з моря дув не колючо-крижаний, а лоскітно-теплий. Юрій давно вже чекав погожих днів, мружачись, дивився на сонце й посміхався йому.

– Гей, пани-брати, – впівголоса сказав один із невільників – колишній козак. Декілька чоловік саме скупчилося за роботою біля складу. – А чи знаєте ви, який день сьогодні?

– А що ж нині за день? – не міг згадати Юрій.

– Великодня середа, а в неділю – Великдень!

Туга враз охопила невільників від таких слів. Тепер справді захотілося додому, до родини. Кульчицький враз пригадав собі, як ходив у рідних Кульчицях до церкви на «хресну дорогу», як співали гуртом великодніх пісень. Згадалися і писанки, й паска, і церковний великодній передзвін. Серце защеміло у грудях шляхтича. Він саме ішов по пристані за наступним мішком і тут заспівав раптом:

Христе, царю справедливий,

Як же сь вельми терпеливий:

Что тя збито, скатовано

І безмірно поругано!

І позад нього, і спереду по пристані човгали стомлені невільники, волочачи за собою тяжкі свої кайдани. Були зарослі, бородаті, у грубому полотняному сірому одязі. Вони прислухалися, а Кульчицький співав далі:

На молитві умлівав єсь,