Розділ ХХІ

Степовик, жуючи тверду конину, глипнув на Юрія, як той гріє задубілі сині руки над вогнищем. Турок витяг ніж і перерізав пута на руках полоненого – сирівець аж в’ївся в тіло. Кульчицький розімнув пальці, потер зап’ястки – кров почала доходити до рук, і вони віджили. Тоді турок дав і Юркові пожувати конини, до якої козак уже поволі звик за останні дні.

По степу бісився скажений вітер. Навіть тут, у балку, зусібіч захищену чагарниками, він вдирався і куйовдив багаття, так що воно гуло й кидалося в різні боки. А ще воно пускало степом дивні тіні. Поміж відблисками вогню літали привиди, неприкаяні душі невільників, що загинули колись у степу без покаяння та Святого причастя. Туга не пускала їх на той світ – вони товклися над переправою у надії спіткати рідних. Цю легенду розказували старі запорожці. Саме на цьому місці, біля Таманської переправи, орда завжди ділила ясир і розходилася по різних степах. Скільки тут розійшлося різних доль: дитину відбирали від матері, жінку виривали з обіймів чоловіка, а сестру – від брата. Тому ті душі й злітаються тепер сюди, аби відшукати своїх.

Дніпро за осінь набрав води, тож довелося плисти. Кульчицькому наказали роздягтися до голого тіла і тримати свій одяг над головою, щоби не змок. Другою рукою він, як і турки, схопив за хвіст свого коня – так і попливли. Степові коники плавали добре й ніколи не тонули. Ну, хіба коли їм потрапляла у вуха вода. Юрій знав це й тримався хвоста, аби часом не випустити. Холодна вода сковувала тіло, стискала, як лещатами: руки ставали спочатку яскраво-червоними, а далі починали вже й синіти, тож доводилося щосили працювати ногами.

Опинившись на правому березі, турки швидко вдяглися й поїхали далі без будь-якого перепочинку. Навіть не стали, аби коло багаття погрітися: гнали щосили коней на південний захід, розганяючи у жилах і свою кров, і кінську.

Кульчицький вгадав, коли думав, що його везуть до Білгорода. Козак уже поволі змирився зі своєю долею, будував собі плани, як можна буде вирватися із неволі. Майбутнє уже не було у такому чорному одязі, надія перемогла безнадію. Із турками у розмови не вступав, лише слухав. Степовики також були небалакучі – дорога, холод, степ, невдалий похід втомили їх, і балакати зовсім не хотілося. Кілька разів Кульчицький подумував про втечу, але добре зважив, що вирватися живим жодних шансів немає: вночі добре пильнували вартові, вдень руки були зв’язані, а коня вів за повід широкоплечий Ахмет. Та найбільше Юрія пильнував жорстокий зимовий степ: навіть якщо вдасться дивом утекти – все одно згинеш у степу: тут за сотні верст жодної людської оселі, а тільки сніг, вітер та вовче виття.

У Білгороді Кульчицького віддали турецькому паші, котрий наказав кинути полоненого у холодну. Там і забули про нього на деякий час…

Згадали за кілька днів. У місто саме припленталися яничари – недобитки з-під Хотина. Розповіді про їхні поневіряння, про саму битву сколихнули місто – і тоді паша згадав про свого в’язня.

– Як називаєшся?

Допитувати Юрія прийшов якийсь яничарський ага, що трохи вмів по-українськи. Кульчицький сидів перед ним на лаві, скутий ланцюгами. Турок стояв, ховаючи за плечима канчук.

– Миколай Бакалець з Радлович, – назвав ім’я товариша Кульчицький. Не хотів називати своє – не дай Боже турки пронюхають щось про його минулі справи.

– Я називатиму тебе собакою, невірним псом! – рявкнув ага. Юрій промовчав. Яничарський старшина проводив допит далі:

– Звідки вмієш говорити по-нашому?

Це було запитання, до якого він був готовий: сидячи у темниці, мав час подумати, як буде поводитися на допиті. Тим більше, турки розповідали паші, що Юрій вміє по-турецьки (це піднімало ціну невільника), а ще розказали, що козак він не простий, а отаман, бо бився, як лев!

– Батько був каторжником, і я в неволі народився. Видно, доведеться і здохнути в неволі.

– На Запоріжжі скільки часу пробуваєш? Яке там маєш звання?

Кульчицький знизав плечима:

– Скілько живу – стілько й пробуваю. А звання моє – братчик.

– Казали татари, що ти бився, як сам шайтан, і багатьох їхніх побив, доки вони тебе скрутили.

– Вони мене й не скрутили – дали палицею по голові: дотепер череп розколюється.

Раптом ага змахнув канчуком і оперіщив Юрія по спині, так що козак аж скрикнув від болю та несподіванки.