Розділ ХХІ

– Я питав тебе, собако, про інше. Казали ординці, що так, як бився ти, рядові козаки не б’ються. Тож не бреши мені!

Кульчицький спідлоба глянув на нього.

– Брехали твої ординці. Їм аби ціну підняти, аби гроші злупити. Певно, казали, що я здоровий, як бугай? А у мене голова від їхньої палиці розколюється. Тож обманули тебе, дарма ти їм так швидко віддав усі гроші.

Ага розмахнувся, аби вперіщити ще раз. Юрій уже зіщулився, готовий витримати новий удар, проте турок не вдарив. Ага пройшовся темницею взад-вперед, обдумуючи щось. Чи то він і справді міркував, як його обманули, чи обдумував нове запитання для полоненого.

– Куди тепер вдарять козаки? На яке місто нападуть? Скільки їх зараз на Січі?

– Багато. Почувши, що повернувся Сірко, козаки на Січ вливаються, як дощова вода, як нестримний гірський потік. Сірка знають всі, кожен хоче битися під його знаменом, аби слави собі здобути й багатства.

Турок вишкірився.

– Скоро ваш Сірко буде на гаку висіти в Істамбулі! Кажи, куди він думає вдарити!

Кульчицький знав, що запорожці вдарять на Тягин, а може, й уже громлять там агарянські кубла, тільки цього він не скаже навіть під карою смерті. Брязкаючи залізом, Кульчицький витер сухою долонею лице, мовив:

– Хіба хтось знає, що думає Сірко? Він же характерник, навіть найближчі товариші не можуть вгадати, куди він наступного разу поведе своє військо.

– Не бреши, собако. Я знаю, що запорожці завше радяться, перед тим як піти в похід!

– Так, радяться, але тільки не куди йти, а кого бити. Сказало товариство бити турка й татарву – Сірко й повів, а куди – сам тільки знає. Він великий чаклун, недарма татари так його бояться і лякають його іменем неслухняних дітей.

– Що? – скривився турок.

– Хіба ж ти, вельможний аго, не чув розповідів про Сірка? Він народився у сорочці, та ще із зубами. Він може перекинутися на звіра, а ще мову тварин розуміє, бачить за сто верстов, туман може в очі кинути. Він у річці чорта колись забив, тому й силу таку має. А річка та й дотепер називається Чортомлик!

Турок дивився просто на Юрія, не зводячи очей. Погляди їхні схрестилися, якийсь час вони сиділи отак мовчки. Раптом ага посміхнувся:

– Дурня з мене робиш, еге ж?

Кульчицький також із себе вичавив щось схоже на посмішку. Раптом ага зірвався, почав бити. Канчук раз у раз зі свистом опускався на плечі козака. Кульчицький намагався закритися руками від тих ударів, кайдани на руках дзеленьчали, а турок усе бив і бив, виливаючи в ударах усю свою лють. Нарешті він копнув Юрія, і той упав з лави, турок же продовжував молотити, доки не втомився.

Час від часу Юрій від болю непритомнів, так що заходили яничари й відливали його водою.

Допити тривали майже щодня, Юрко не говорив їм нічого, хоча знав так багато. Терпів, вірив, що невдовзі все це скінчиться.

Небо почуло і цього разу його молитви: Сірко вдарив на Тягин, розгромив фортецю, побив турецький гарнізон і визволив звідти всіх невільників. Білгород був близько, дуже близько. Турки принишкли, боячись, що козаки вдарять і на них: вони сиділи тихо в місті, навіть коли Сірко уже пішов геть. Аж за якийсь час ага знову прийшов до Юрія.