Розділ Х

– Щось я до того не чув, пане Юрку, аби ти колись співав.

– Не маю доброго голосу. А от товариш був у мене колись – Миколай Бакалець, то він співав гарно.

Михайлович поспішив заперечити:

– Якби капельмейстер із нашого собору чув, як ти, пане Юрку, співав у аги, то відразу записав би до свого церковного хору.

– Зі страху ще не так заспіваєш…

Вони якусь хвилю йшли мовчки, аж поки знову мовчанку порушив серб:

– А що сталося із тим твоїм товаришем, з тим Миколаєм?

– Чого питаєш?

– Бо я від тебе чув уже не раз це ім’я, ти вже його згадував.

– Загинув він.

Тільки починало світати, як двоє розвідників вибралися із заростей на берег Дунаю. Кульчицький уважно роздивився навкруги: через туман нічого не було видно, однак мряка швидко розвіялася. Раптом на острівці збоку побачили людей.

– Схоже, християни.

– Еге ж, точно не турки.

Це жінки прали на ріці білизну, біля них стояло кілька чоловіків. Розвідники тут же побігли берегом ближче до людей.

– Гей, на човні! – гукнув по-німецьки Кульчицький.

Чоловіки їх побачили, похапалися за мушкети. Жінки кинулися тікати.

– Ми свої, з Відня! Нам треба до Карла Лотаринзького!

Раптом чоловіки почали до них стріляти, так що два Юрії припали до землі і кулі просвистіли просто у них над головами.

– Ви що, подуріли, прокляті селюки! Де по своїх стріляєш, каналія!

На той раз кричав Михайлович, і щира німецька лайка зробила свою справу. Чоловіки на мить опустили мушкети.