Розділ «18»

Спочатку Соня нічого не розуміла, але, вони зустрілись увечері, й він розповів про те, що сталося в кабінеті. До слова скажу, це Федя просив не розповідати мені, що вони зустрічаються. Він боявся, що я зможу відмовити подругу від необачного, на мій погляд, кроку. Власне, це вся історія. Подруга до нестями закохана в міліціонера, і їй ніхто не потрібен, крім Феді. І навіть якщо я спробую її умовити гарненько подумати, Соня мене, як, втім, і нікого іншого слухати не стане.

Уранці я проводжала Соню на вокзал. Точніше, ми проводжали Соню. Мені взагалі можна було й не їхати, тому що вона ні на крок не відходила від Феді й тримала його за руку. А я на цьому святі життя була третьою зайвою. Побувавши двічі свідком у неї на весіллі, я жодного разу не бачила такого закоханого погляду і блиску в її очах. Якщо відверто, я не схвалювала вибору подруги, але в мене була суб'єктивна думка, що склалася не в парку під місяцем, а в кабінеті капітана Рожка. Я бачила Федю в єдиному амплуа — розлюченого опера, який лише лається. Зараз і тут він був надзвичайно люб'язний. Проте всіляко намагався не дивитися мені в очі. Ага, соромно?

Після довгих прощань (як я не люблю всіх цих розставань!) ми нарешті посадили Соню в потяг і пішли з перону.

— Я, це… — замимрив Федя. — Ну… хотів… я…

— Ти хотів сказати, що жахливо помилився. Зазвичай ти так із дамами не спілкуєшся і взагалі ти дико перепрошуєш, — спробувала я врятувати ситуацію.

— Так! Зовсім точно, — ожив новоспечений наречений.

— Розумію, буває. Неприємно, звичайно, але ти скоро станеш чоловіком моєї подруги, тому прощаю і бажаю всього найкращого, — спробувала я віджартуватися.

— Мій телефон, — простяг він мені візитку. — Якщо чого треба — дзвони. Я знаю, що в тебе вже була неприємна ситуація, — сказав опер і ледь помітно всміхнувся.

— Це точно. Приємного мало, — відповіла я, згадуючи страждання в зачиненому туалеті. — Тільки якщо я тобі дзвонитиму після кожного ексцесу, то, боюся, ти номер дуже швидко зміниш. А взагалі, мені дуже потрібна порада співробітника міліції, — почала я, але подумала й затнулася… — Добре, я подзвоню тобі, щоб порадитися. Тепер можна. Скоро будемо дружити.

Ось як корисно іноді потрапляти в міліцію. Тепер у мене вже аж двоє знайомих міліціонерів. Але і їм я поки що не була готова розповісти про свої здогади. Найгірше, якщо в мені побачать жінку, яка страждає від манії переслідування. А такою здатися зовсім не хотілось. До того ж, мене могли м'яко (якщо міліціонери взагалі знають слово «коректність») попросити не пхати носа не в свої справи й не плутатися під ногами. А бути поза відомими подіями — мені над силу. Тим паче, після того, як перші кроки вже зроблено.