Розділ без назви (43)

Юрко був упевнений, що це станеться раніше. Він сказав:

— Через двадцять років я житиму у своєму домі.

Я спершу не зрозумів, про який дім він говорить.

— Я знайшов його. У Володимирі-Волинському.

— Ти знайшов дім, у якому народився?

— Так, звісно. Татів дім. Вулиця Островецька, 89.

— І що там?

— Якась контора винного заводу. Але будинок дуже красивий, на два поверхи, з червоної цегли.

Скельця його окулярів засяяли.

Я більше мовчав, думаючи, чи казати Юркові про ту могилу, яку я знайшов на тутешньому цвинтарі під чорним вітрилом. Може, був би до часу змовчав, та, видно, щось витає в повітрі таємне від нас. Бо він раптом спитав:

— Я, здається, колись вам розповідав про вуйка ­Теодора?

— А що?

— На нього була впала підозра, що він провокатор. Але потім Теодор так себе показав, що недовіра розвіялася.

— Як?

— Серед білого дня застрілив біля сільради уповноваженого ГБ. Наші хлопці то виділи. Та от недавно я знайшов його могилу на Личаківському цвинтарі у Львові. Та ще й де — недалечко від центральної алеї. Виявляється, вуйко Теодор працював викладачем у лісотехнічному інституті і мав помешкання в центрі Львова. Щоправда, помер ще 1963-го, але я собі думаю: як так сталося, що мою маму розстріляли, а вуйко Теодор мав усе, що хтів?

— Буває, — сказав я. — Чекісти, щоб увести в до­віру повстанців свого агента, часом дозволяли йому­ вбити начальника навіть районного рівня. Але поза тим іноді в житті трапляється таке, що чоловік не годен того вигадати. Занесло й мене одного разу на цвинтар…

Ні, друг Жук був одержимий. Його здивувала не так моя неймовірна знахідка, як те, що я досі не вислідив, хто приходить на ту могилу. Якщо вже на те пішло, то є сто способів познайомитися з небіжчиком ближче. Окрім всіляких офіційних інстанцій, де можна прикинутися, що ти розшукуєш родича, є ще старі телефонні довідники та інші хитрі зачіпки.

Я сказав, що моє становище нині не дозволяє привертати до себе увагу. Мушу працювати навіть у пеклі, щоб про мене трохи забули, і ти не повіриш, друже мій Юрку, але я вже зразковий пролетар, виконую норму і майже дотягую до героя соцпраці.

Він засміявся. Засміявся тому, що мій пісний жарт для нього заледве не став доконаним фактом. Маючи родину та хронічну любов до залізничних шляхів, Юрко теж працював за трьох і доробився до того, що начальник будівельного управління Михайло Черкаський подав документи Паєвського до нагородження орденом Леніна. «Та ви що, Михайле Матвійовичу? — отетерів Юрко. — Ви ж покладете на стіл партквиток!» — «Ордена вам, Юрію Денисо­вичу, ніхто не дасть, — сказав хитрий єврей Черкаський. — Та вже саме подання буде вам як індуль­генція, менше до вас чіплятимуться». То було Соломонове рішення, бо хоча папери й завернули ще в червоноградському міськкомі партії, але ті, кому треба, дізналися, з ким мають справу.

Гей-га, таке-то в нас життя, але я бачив, що все це не головне, що найважливішого Юрко ще не сказав. Подлубавшись виделкою у котлеті, але не взявши до рота ні крихти, він через стіл нахилився до мене так близько, що я крізь скельця окулярів побачив його зіниці, які в сірих райдужних оболонках чорніли, мов дві краплини смоли.