Розділ без назви (43)

— А я свого знайшов! — пошепки мовив він.

Я здогадався, про кого він каже, хоча в те важко було повірити.

Ми разом ковтнули холодного чаю.

— Де? — спитав я.

— Щось мені підказувало, що Клима треба шукати в Києві, — сказав Юрко. — Ну, я долучив людей, знайомих, друзів, і все виявилося значно простіше, ніж до того мені здавалося. — Юрко якось чудно всміхнувся, блимнув на мене спідлоба, як жук із коробки. — Гадаєте, лише КГБ не спить? Е, ні, шановні, СБ також працює. Надійде час, і ми ще спитаємо, почім кози на Лук’янівському базарі.

— То ти його знайшов таки в Києві?

— Так, працює він на великому заводі, — Юрко не назвав, на якому, ніби й від мене не зайвим було приховати якусь дещицю, — числиться слюсарем, а робить, видно, особістом[66], бо за прохідну, де я його наджидав, вийшов у чистенькому костюмчику, в галстуку, ну, з голочки. Я його відразу впізнав, він, знаєте, так характерно головою крутить, наче когось шукає, — як у лісі тоді крутив, так і нині. Це ми з вами сі змінили, а він яким був, таким є, лишень троха полисів над лобом. Я як увидів його, то так і кортіло крикнути: «Агов, Климе, це я, Жук, прийшов-м подивитися тобі в очі!» Але дався на стрим, звісно, хоч і не ховався нікуди, а навмисне стояв так, щоб він мене видів, і сам дивився на нього відкрито. Він глянув на мене, отак-во, зблизька, здалося, навіть затримав погляд, але не впізнав…

Юрко ще раз ковтнув холодного чаю.

Вдруге він підстеріг Клима біля будинку, де той нині мешкає. Це у Святошині. Клим живе не в такому красивому будинку, як жив вуйко Теодор у Львові, не в середмісті, а на околиці. Поруч там парк з високими соснами, і Клим ходить туди гуляти з невеличким капловухим песиком. Одного разу Юрко теж начебто відпочивав у тому парку на лаві і песик підбіг до нього й став обнюхувати. «Не бійтеся, він не вкусить», — усміхнувся Клим до Юрка. А його розібрала злість. Хотілося, щоб Клим упізнав його і злякався. Він навіть зняв окуляри, щоб той запам’ятав його погляд. Щоб він йому снився і Клим прокидався в холодному поту, поки не помре від серцевого ­нападу. Хоча, з іншого боку, Клим ще потрібен ­Юркові живий. Може, він єдиний, хто колись скаже, де похована мама Орися, — грів наївну сподіванку Юрко, завважуючи з легким запізнілим подивом, що Клим озвався до нього таки українською мовою, навіть із галицькою інтонацією, і злість поволі втихала, мовби скручувалася калачиком, щоб колись знову підвестися. Колись Юрко його багато про що запитає.

А поки що не варто Клима полохати. Ще побіжить куди слід жалітися. Юркові нині того не треба. Іноді ліпше працювати потиху. СБ це вміє.

Ми довго мовчимо.

До чайної ніхто не заходить.

У мене складається враження, що тітонька-прибиральниця підперла шваброю двері, щоб сюди ніхто не стромляв цікавого носа. Вона зрозуміла, хто тут засідає і про що мова, тому стороннім вхід заборонено. Немає чого затоптувати вимиту підлогу.

Ми з’їдаємо смажену курку, щоб облегшити Юрків наплічник. Ніхто нам не робить зауваження, що ми прийшли зі своєю їжею. Жіночок взагалі не видно — мабуть, уперше в житті побачили двох чоловіків, котрі полуднують без пляшки, і сором’язливо поховалися на кухні.

— Я не поїду додому, поки не побачу Дніпра, — раптом змінює свою думку Юрко.

Ми виходимо надвір, і я вирішую пішки пройти з ним на Піски, туди, де мене возив Довбня на таємну розмову. Це легким кроком десь година ходьби.

— У вас там теж немає снігу? — питаю я.

— Немає. Тому я й вийшов з криївки, — жартує Юрко. — Безслідно. Саме час виходити на зв’язок.

Зима без снігу гнила. У повітрі стоїть їдкий туман, не властивий для цієї пори. Перехожих суботнього дня мало, навіть озирнутися нема на кого.

Ближче до води туман густішає, відчутніше тягне сирістю.