Розділ без назви (43)

Згодом у кочегарці я вкинув той знімок у піч. Скрутившись у чорну рурку, він не хотів згоряти. Ніхто так не любив свою мамку, як я. Менше ніж через рік на чужині помер тато, але присилати фотографію небіжчика вже не було кому.

Мені більш пощастило з сестрою. Її не виселили, бо знайшла собі впливового нареченого. Я отримав від неї лише одного листа. Вона писала, що зустріла чоловіка, з яким щаслива, і легким натяком дала ­зрозуміти, що нам не варто листуватися, бо це може зашкодити їхнім дітям, тобто моїм небожатам. Одно­го разу мені прийшла посилка з харчами від невідомої особи, я зрозумів, що то від неї. Може, хтось інший викинув би ті смаколики чи роздав би голодним в’язням, а я не зміг. У посилці були солодкі коржики з дірочками, робленими виделкою, такі, як пекла колись моя мама…

Дякую тобі, сестро!

Потяг, постукуючи колесами та брязкаючи буферами, чомусь дуже швидко сунувся вздовж перону, наче надолужував годинну затримку. Вагон, у якому мав бути Жучок, мене поминув, я побіг, догнав його і широким кроком ішов поруч, поки потяг з важким шипінням та скреготом зупинився. Біля мене стояли ще якісь люди, вони махали руками, впізнавши когось за вікном, хоча більшість пасажирів уже скупчилися в тамбурі за провідницею і чекали її сигналу «на вихід». Нарешті приїжджі, обтяжені валізами та торбами, посунули східцями на платформу, вони мовби не виходили, а випадали з пройми дверей, як парашутисти з літака, в одного чоловіка з вільними від речей руками був за спиною наплічник, схожий на складений парашут, може, тому мені так подумалося; хтось цілувався, хтось кричав чи сміявся, ось приземлився останній десантник з таким саквояжем, що в ньому могло вміститися до п’яти пудів динаміту — не інакше, як намірився, песиголовець, підірвати Дніпрогес, — а мого Жучка не було, і я подумав собі, що, мабуть, чогось не допетрав у тій зашифрованій штафеті.

Розглянувся вздовж перону в один бік, у другий — і побачив неподалік одинокого парашутиста. Він дивився на мене крізь лінзи важких окулярів, які замінювали йому далековид, і через відблиски в скельцях здалося, що він до мене всміхається.

Нічого дивного, що я, старий хомут, не впізнав ­його одразу, адже чекав, що до мене вийде юний ­Жучок з гордими, але по-дитячому теплими очима, з повненькими, як у дівчини, губами, з густим ру­сявим волоссям, якого не брала жодна перукарська машинка, тому він і на зоні ходив чубатий, — таким-от я виглядав Жучка, а тут переді мною стояв ­до­рослий чоловік у масивних окулярах, за якими я більше нічого не бачив, окрім блискіток у запітнілих скельцях.

Ми водночас ступили навстріч крок, другий, зупи­нилися на відстані простягнутої руки і мовчали. Дивилися і мовчали. Потім враз обнялися, впали на плечі один одному.

— Давненько сі не виділи, друже, — сказав він, і цей голос був більше схожий на Жучка, ніж він сам, ­хоча знайомі нотки його бархатистого голосу тепер були басовито-хрипкі.

— Вісімнадцять років.

— Коли попрощалися, мені було двадцять. То значить, що не видів вас півжиття.

— Як добре, що ти приїхав, друже Юрку. На­довго? — спитав я і зніяковів від свого запитання: виходило так, що потерпаю, аби він не завдав мені клопоту.

— Надовго, — сказав він. — На цілий день!

— Тобто?

Юрко, як знавець залізничних шляхів, пояснив, що саме так найліпше подорожувати: ти приїжджаєш за ніч до будь-якого українського міста, маєш, чоловіче, цілісінький день на справи й розваги, а за наступну ніч дістаєшся додому. Не треба нікого турбувати з ночівлею, ніяких готелів, квартир, бо найзручніше квартирувати в потязі. Ти не гаєш на дорогу часу, спиш уночі, як би спав і вдома, а тебе везуть, мов цяцю, до місця призначення. Треба бути останнім лінюхом, щоб не користати з такої догоди. Всю Україну можна об’їздити без відпустки.

Ми перейшли через просторе приміщення вокзалу, де я свого часу квартирував у залі для транзитних пасажирів, тут навіть кафе має назву «Транзит», але Юрко сказав, що ми поснідаємо в якійсь тихій чайній, де не вештаються лягаві та інші непевні типи, знайдемо собі затишне місце, щоб спокійно поговорити, — звичайно, якби це була весна чи літо, пішли б на берег Дніпра, а так ні, сядемо десь за ­чаєм, а потім трохи походимо містом, — безапе­ля­ційно розписував програму Юрко, наче не він при­їхав до мене в гості, а я прибився до нього з дале­кого краю.

Перетнувши привокзальну площу, ми вийшли на проспект Леніна, але Жук (уже не Жучок) упевнено завернув у вузеньку вуличку, наче знав це місто краще за мене, хоч був тут уперше, і невдовзі ми справді натрапили на тиху безлюдну чайну, де пахло смаженими в олії пиріжками й тушкованою капустою, де жвава жіночка на роздачі, рум’яна від випарів із гарячих баняків, говорила до нас українською мовою. У цьому місті ще розмовляли рідною мовою куховарки, сторожі, прибиральниці, двірники, вахтери та інші чорнороби. Тож ми взяли собі для годиться по пиріжку з капустою, по котлеті та по склянці прозорого чаю й сіли в дуже-дуже зручному місці, в куті зали біля крислатого фікуса, що ріс у великому ящику — гей-гу, гей-га, майже в таких ящиках ми колись висаджували кущі, щоб ­замаскувати вхід до криївки, а тут розсілися собі коло фікуса, як лісові чорти, і Жук сказав, що в нього в наплічнику є ще смажена курка, йому Дарина завжди в дорогу смажить домашню курочку, бо це невід’ємний атрибут мандрівки у потязі, це вища кляса, мій дорогий друже, і краще їхати в загальному вагоні зі смаженою куркою, ніж у м’якому купе без неї. Але менше з тим, ми тією птицею ще пообідаємо, ось вона, у наплічнику, гей-га, і так потроху розговорившись, переборовши перше сум’яття та звикнувши до наших підрихтованих часом фізіономій, ми поступово перейшли до того, що називається «таке-то в нас життя».

— Чули-сьти, знов наших садять, — сказав Жук. — Пішла нова хвиля.

— Чув. Узялися за інтелігенцію.

— Це ж добре?

Я не заперечив, але спитав: